ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ
За мотивами однойменної повісті
Михайла Коцюбинського
Іванко плакав і кричав вночі.
Дививсь на неню, як старий та мудрий.
Невже пізнав від таємниць ключі?
І малюком вже став на шлях цей згубний.
Уходив в гори, ліс, немов ягня,
Де таємниць страшних шалений вирій.
А мати говорила - бісеня!
Бісиця хитра сина підмінила.
Дитина зроду знала - на землі
Панує між людьми нечиста сила.
І рОди ворогують на селі -
Гаряча кров та ненависть кипіла.
Хоч день святий, недільний, люди в храм
Ідуть родиной, як потрібно Богу.
Та чорт прийшов за татовим життям,
Ворожим рОдам похрестив дорогу.
Гучная бійка з розуму звела,
Горіли очі у тварин нелюдські.
Дівча якесь - Гутенюків мала
Заплатить борг розірваною сукней.
Воно невинне! Злоба ж наче Тать
Схопила бідну, як тоненьку стрічку...
Цукерку хлопцю вирішила дать,
Розповісти, що звуть її Марічка.
І погляд чорних матових очей,
Як зІрки ночі, заворОжив серце!
Марічким став Іванко, більш нечий,
Так ангела звелось в душі кубельце.
Стрічались біля церкви, чи лісів
Ховали від людей зелені крила.
Їх тільки двоє на усій землі,
І небо своїй ніжністю сповИло.
Вони зростали сильні, мов трава,
Яку любов дощами поливає.
Марічка знала - тільки з ним жива.
Іванко інших також не бажає.
Та щастя це дияволу, як ніж!
Убив вже тата. Що ж йому все мало?
Націлився іще зробить грабіж,
Серед живих щоби душі не стало.
Іванка у долину в батраки
Він направляє заробляти гроші.
Марічка замерзає від тоски -
Як буду я без тебе, мій хороший?!
Згадай мене, мій милий, два рази
За довгий день, що ти без мене маєш!
А я молюсь сім раз на образИ
За час, що як повітря, я бажаю!
Ріка життя, візьми мою журбу
І понеси Іванковому серцю!
Та припини погроз людських юрбу,
Дай нам зустрітись! Не карай нас смертю!
Іванко плакав та гарчав, як звір!
Трембіти туга застелила душу.
За марою Марічки він у вир
Стрибнув. Без тебе жити я не мушу.