Ще серпень, та на душу пада сніг.
Сніг лікарняно-білий, сніг лапатий...
А вітер змерзло тулиться до ніг
щенятком, щойно викинутим з хати.
Скавчить, вищить прозоре цуценя.
Воно нікому в світі не потрібне.
Та безтілесного не можна обійнять...
А наморозь колюча грає срібно.
Фарбує ранок в зимні кольори:
глибоко-синє, сіро-сиве - попіл...
Ізнову вітра гострого порив
мене жорстоко штурхає обопіл...
І ожеледь скувала цілий світ
могилою для літнього розмаю...
Як шрам на серці на снігу твій слід.
А самого тебе ніде немає.
10/09/21, 16:59
Первая публикация http://litset.ru/publ/64-1-0-68318