Мой перевод:
Я пошла как на дно. Надо мною свинцовые воды.
Привидения ив тихо тропку смывают с колен.
Захлебнулась, упала, как раскачанный всполох свободы,
с колокольни немой врагом срезанный, сброшенный звон.
Погружаюсь в песок. Может, в будущем где-то когда-то
кто-то вспомнит меня, тихо-тихо назад позовет.
Рыбы чудные, тучи и быков из бетона громады-
тени – все плывет надо мною…Надо мной все плывет…
И мне снится мой храм. И на нем купола золотые.
Высоко в небе веры обгоревшей вижу кресты.
Как же холодно мне. Но зато никакой здесь трясины.
Глубина, что ж, она в этом мире сестра высоты.
Забываю свой голос. Учусь доходить потихоньку.
Стынет речка. Нет волн, облаков не видать из-за льда.
Но зато не придет уж истлевшую дергать веревку
звонарь, чуждый по духу, в не мои Воскресенья сюда.
Оригинал:
Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.
Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, і хмари, і тіні биків бетонних —
все пливе наді мною... усе наді мною пливе...
Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та принаймні — ніякої твані.
Глибина, вона що ж? — потойбічна сестра висоти.
Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар...
Та зате хоч одне: перетлілі мої канати
в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.
Ліна Костенко