Мара Белчева
Коли вщухає день і линуть сни
на землю зморну серед ночі,
до мене тихо підступа печаль,
враз про пройдешні дні мені шепоче,
що сховані під спудом таїни.
І в пам’яті у тій вервечці днів
я бачу – ніби то черниць черідка
кудись в далеку вирушала даль
безмовно… й тільки десь далеко видко –
там храм зруйнований темнів.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Мара Белчева
Когато дневний шум заспа в нощта
и тишината лекостъпна
във стаичката ми се настани,
за преживени дни ми тя зашъпна,
погребани отдавна в паметта.
И виждах как минаваха те там
в душата ми, като че ли безкраен
низ монахини нейде в далнини
отиващи, безмълвно… Връх незнаен –
на върха се тъмнее срутен храм.