Мара Белчева
Зоря сурмить крізь морок темноти –
немов про день новий вістить усім.
Зібравшись у дорогу, поміж тим
потроху ніч збирається піти.
Вже білий день вклоняється лісам.
Десь грюкнули ворота голосніш.
Стріпнулась. Морок. І ранкова тиш…
Сусіди! І розтворені отам
ворота. А в ранковій тишині
пройшла двором старенька й зникла вмить…
Кадильниця в кімнаті там горить, –
і чути плач у темному вікні.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Мара Белчева
През мрака утрен протръби заря –
като да казва: «Иде веч денят!»
Разсъмен скут, наканена за път,
нощта полека дигна и прибра.
Там, над горите вече се белей. –
Чуй, някой хлопа. На чии врата?
Аз скачам. Мрак. Предсъмна глухота…
Съседите! Разтворената зей
врата. Ей мина през широкий двор
прегърбена старица и се скри…
Кандилце тамо в стаята гори, –
и чуй се плач през тъмния прозор.