Роки, мов птахи пролітають,
обличчя зморшки покривають.
В люстерко поглядаю я,
де ж молодість тепер моя.
Ось вулиця моя Садова,
по ній в цей час іду я знову
в той дім, де народилась я,
де починалося життя.
На тім дворі усіх чекали
старі бабуся та дідусь.
Теплом і ласкою стрічали,
можливо, що і я навчусь.
Сім'я хоч бідна та велика,
дванадцять діточок було.
Коли збиралися до столу,
то як у вулику гуло.
Та двоє діток залишилось
на віки вічні у землі.
Коротке їх життя скінчилось,
вони загинули малі.
Роки ішли... Повиростали...
Дітки, мов птахи вилітали...
З гнізда батьківського в життя...
В той час немає вороття...
І я на тім дворі зростала,
мене там мама колисала.
Дитинство там моє пройшло,
мені б згадать, як це було...
Вбираються качки у пір,я...
Ми на дідівському подвір,ї...
Дідусь загонить курочок,
десь у хліву реве бичок...
У сіннику в війну ми грались,
як партизани там ховались.
На дереві були в дозорі,
доки з'являлись в небі зорі.
Казанчик вже борщу зварила
і кличе нас бабуся мила.
Ось огірки смачні із діжки...
Їмо... Зморилися ми трішки...
А ось вареники в сметані,
пухкі, з духовки аж рум'яні...
І пахне свіжим молоком...
І десь підтягує димком...
***
Моє дитинство босоноге,
та вже нема туди дороги.
Лиш залишились почуття...
Таке воно і є життя...