В дитинстві ти росла, мов в лісі дичка*,
З тих пір, як вдруге одруживсь татусь,
За маму стала інша молодичка,
Ти їй була за наймичку якусь.
Гляділа меншу, зведену сестричку,
Трудилась тяжко з самих ранніх літ.
Час швидко збіг, немов шалена річка,
І ти, мов птаха, випурхнула в світ…
З крилом підбитим, тільки на чужину
Чомусь лихА дорога привела,
Дала на втіху донечку і сина,
Бо доля, непростою, ой, була.
Листаючи сіреньких буднів стрічку,
Хвилини, повні розпачу і бід,
Усе частіше виникала звичка
Тієї, оковитої відпить.
Життя не склалось, чарочко подруго,
Який же він несправедливий, світ,
У чоловіка вже родина друга,
І на сестру весь батьків заповіт.
А вип’єш – якось, враз на серці легше,
Змиває біди всі «зелений змій»,
Щораз благали діти, ніби вперше
Її , крізь сльози : «матінко, не пий».
І кожен день, отак, усе по колу,
Чарчина, друга – ніби еліксир.
Здавалося, не вирвешся ніколи,
Так міцно затягнув бурхливий вир..
дичка* - дикорастущая груша