Замру в гучнім церковнім дзвоні,
Не буду витирати сліз.
Я, доле, у твоїм полоні
І досі вперто тягну віз.
Але той віз наповнен скарбом
І чудесами мрійних днів -
Що, як алмази, сяють гарно,
Виблискують на ґронах слів.
Накрию віз своїм завзяттям,
Одвічним відчуттям Творця,
Знанням того,що люди - браття,
Коли однакові серця.
І дні, без відчуття провини,
Зігріються у тім візку,
І стане легше вполовину
Плекати щастя на віку.