Розкажи мені, як це - любити її листи,
коли є тільки осінь і ранок, який простиг,
як чекати її силует - проступа як сніг,
поки вітер сп'янілий додому дійти не встиг
і лежить під ногами дерев, що не сплять, як ти,
поки Бог пише сніг, що розтане в її листи
(обіймає дерева й збирає свої слова -
і розводить багаття, і тиша летить жива
у солоному димі, що сповнює ранок сном,
поки вітер в розгойдану шибку стучить чолом).
Розкажи, як заходити в місто серед зими
і тягтись між рядками, шукаючи риму з ми
у недужих очах, що наводять вогкий приціл,
поки ти поміж них - не відпустять, як не проси,
але ти і не просиш - і дибки стає земля,
і збиваються камені в ноги і скавулять.
Розкажи, як чіпляються кроки за "боже, ні"
і її силует, наче сніг, майорить в вікні,
розкажи, як тобі на повіки лягає сон,
як в кіно, де вже вимкнули світло й скриплять хрестом. -
Наче хтось поспішає пройти повз затятий сніг,
гучномовці зими, у яких навіть звук застиг,
пробиватися, наче трава повз каміння тіл,
поки смерть ще не винесли й не подали на стіл,
не лишаючи світла у домі, який заснув,
щойно вийшла на вулицю і перейшла весну,
переповнену, наче слова у її листі,
де римується тепле люблю з черговим прости.
І вона обіймає тебе не як мати, ні -
зупиняються ріки і натовп, що вдалині
поспішає скоріше дійти до твого хреста, -
і цвяхи розпускаються листям в її устах.