Губляться слова в грозі квітневій,-
забуваєш все, що не сказав.
Не бере знеболення місцеве,
не беруть настОянки із трав
сердце, що від відчаю горіло,
коли горе вклалось на поріг...
понесли його пресвітле тіло
і поклали у холодний сніг.
До сих пір іду, немов в пустелі
між світів, незвіданно-чужих:
грізне, чорне небо замість стелі
і земля-пустеля без межі.
Рідні, друзі, добрі і привітні,
не зарадять серцю самоти...
губляться слова. Гроза у квітні.
Ні бажань. Ні втіхи. Ні мети.
В пам'яті - його несуть у зИму,
розлучають душі без жалЮ.
Забирають сина-Серафима,
сина, що до відчаю люблю!
І розсипавсь час на дрІбні миті,-
в кожній дрібці синова краса...
І нема нікого в цьому світі
ради кого б перейшла гроза.