Автор оригинального стихотворения - Анатолий Мироненко)
Я ветлу посажу у родного порога
И поеду за счастьем в чужие края.
И меня будет ждать из далекой дороги,
И тревогами маяться мама моя.
Что поделать, родная, в разлуках постылых,
Ты прости меня, мама, проходят года!
И летят, и грохочут, как будто пустые
Между мной и тобой поезда, поезда…
Я предвижу, однажды, тревогой ведомый
Прилечу, чтоб застыть на отшибе села.
Но в скрипучих воротах у старого дома
Вместо мамы моей будет плакать ветла.
Плакуча верба
Я плакучу вербу посаджу біля хати
і поїду в далекі-далекі краї.
І мене з далини виглядатиме мати,
об тривоги ламаючи руки свої.
Тільки що я зроблю, як розлуки дорожні
Не коротшають нині?!
Матусю, прости!...
І летитимуть мимо, неначе порожні,
пасажирські гучні поїзди, поїзди.
Певно, мій коли-небудь зупиниться потяг,
і збіжу я в долину з крутого горба!..
Тільки стріне мене у скрипучих воротях
замість рідної неньки плакуча верба.