Мой давний друг! Теперь должна с тобой
Надолго я расстаться… Очень жаль!
С тобою я делилась и тоской,
Изливала радость и печаль.
Ведь при тебе, мой старый милый друг,
Прошли мои все детские года.
Коль рядом в час вечерний сяду вдруг,
Так много вспоминается тогда!
И вижу я: вот, много нас, детей,
И мы поём, и голоса звенят,
И льются хороводы; да живей
Пальчики по клавишам скользят.
Но кто же там, в другом покое плачет?
Рыдания кто сдерживает там?
Да разве сердце детское упрячет,
Ту боль, что развилась не по годам?
Отчего я плакала, рыдала?..
Ведь вокруг все были веселы.
Видно, моё сердце ощущало
Приближенье страшное беды…
Когда я струнам горе доверяла,
Появлялся ворох дивных грёз,
Моя надежда красками играла,
И мыслей рой куда-то в небо нёс…
Расстанемся надолго мы с тобой!
И будешь ты – немой да одинокий;
А я не буду знать, как жить с тоской…
Прощай же, друг – любимый и… далёкий!
До мого фортепіано (Леся Українка)
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго... Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать думки веселі і сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає: зібравсь гурточок,
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок
Чиясь весела виграва рука.
Та хто се плаче там, в другій хатині?
Чиє ридання стримане, тяжке?..
Несила тугу крить такій малій дитині,
Здавило серце почуття гірке.
Чого я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було...
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Коли я смуток свій на струни клала,
З'являлась ціла зграя красних мрій,
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легкий рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму де дітися з журбою...
Прощай же, давній, любий друже мій!