Для тих, хто не любить довго читати, але любить слухати, є запис цього твору на каналі автора, за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=LeRlscNWiEA
Казка для дітей
СЯЙВОСОНЧИК І ПОДОРОЖ ДО НЕВИДИМОГО НАМИСТА
Сказано-зроблено. Отримавши останні настанови від Сяйвосонячного Мудреця, юний герой почимчикував до своєї улюбленої схованки у далекій печері – туди, де його ніхто не зміг би знайти і потурбувати. Йдучи до місця, він зібрав 108 маленьких сяйвокамінчиків і один великий, з яких зробив намисто. Воно – розмірковував Сяйвосончик – допоможе не збитися з рахунку і добре сконцентрувати увагу на подарованій вчителем мантрі. Зручно вмостившись, Сяйвосончик закрив очі і почав повторювати слова, які немов закарбувалися у пам’яті:
- Сяйво-сонце, сяйво-сон,
Забери мене в полон.
В край Невидимого місця,
Де заховане намисто,
Приведи мене, світ-промінь
Сяйво-сонця, я готовий!
Повторюючи мантру, наш герой глибше й глибе занурювався у внутрішній світ. Поступово внутрішній зір почав відокремлювати серед порожнечі якісь тіні і візерунки. Дедалі більше почали з’являтися деталі, простір набував речей, змісту, кольорів.
І нарешті, Сяйвосончик побачив у всій своїй жахливій красі Червоний Вулкан. З його жерла виривалася пострілами пекельно-пурпурова лава і стікала у всі боки гарячими струмками. Було у цьому дійстві щось жорстке і чаруюче водночас. Сяйвосончик закляк на деяку мить, не в змозі відвести уваги від страхітливої картини. А пекельна ріка розповсюджувалася навколо Червоного Вулкану, впритул наближаючись до героя. Великим зусиллям волі, він примусив себе відвернути погляд від червоного кольору. Поступово заціпеніння почало відступати, і Сяйвосончик рушив у протилежний від вулкана бік, крок за кроком віддаляючись від палаючого кольору і пекельної спеки.
Довго він йшов червоними скелями. Поступово ландшафт почав змінюватися. Серед червоного каменю почали траплятися острівки помаранчевого піщанику. І ось вже кіноварні ущелини і піки впритул зітнулися з Помаранчевою Пустелею, що простяглася перед Сяйвосончиком, немов довга хвиляста ковдра. І одразу його охопив такий невимовний самотній смуток і жаль, що наш герой відчув себе малесенькою, незначущою піщинкою. Помаранчевий вітер затягнув своєї зажурливої пісні, яку підхопили бархани.
Смуток за смутком, дні, як примари,
Тихе страждання не варте уваги,
Все – міражі у пустелі страждання,
Смуток за смутком, вперше й востаннє.
Сяйвосончик зрозумів, що не може поворухнутися і майже перетворився на помаранчевий стовп зажури. Одразу йому закортіло відкрити очі і припинити свою подорож, бо така туга навалилася, хоч плач. Невимовний біль і журба ставали все сильнішими від помаранчевого оточення.
І тут Сяйвосончик пригадав, що він – сяйво – і це - його сутність і сила. Викликавши у пам’яті гарні яскраві спогади про те, як він літав наввипередки зі своїми друзями-сяйвосончиками, веселився і радів життю, наш герой почав пручатися і протистояти марі самотнього смутку і жалю. Крок, ще крок, і ось він вже йде Помаранчевою Пустелею. Потім він пригадав пораду мудреця і подумки почав повторювати мантру, концентруючись на своїй меті. І заповзятість і цілеспрямованість взяли верх над тугою.
Як довго тривав шлях крізь Помаранчеву Пустелю Сяйвосончик не міг збагнути: йому здавалося – цілу вічність. Але несподівано піднявшись на черговий бархан, він побачив Жовтий Океан, який не мав кінця й краю. Спустившись до жовтої води, Сяйвосончик відчув роздратування і злість. Неприємні думки, наче слизькі чугарлики, лізли в голову: «А чому я взагалі повинен кудись йти? Кому це потрібне? Ненавиджу весь світ! Треба припинити подорож!»
Такої реакції наш герой не очікував від самого себе, але пручатися було дуже важко. Бо Жовтий Океан злості й гніву мав велику силу. Щоб відволіктися і спрямувати думки у більш позитивному напрямку, наш герой пішов вздовж берега, думаючи: як можна перетнути океан?
І одразу ж, як тільки він сконцентрувався на вирішенні проблеми, зненацька побачив човен. Той, ніби чекав, що його знайдуть. Сяйвосончик відштовхнувся від берега і застрибнув усередину, взяв весла до рук і почав гребти, все більше й більше віддаляючись від помаранчевого краєвиду. І поступово смуток втрачав над Сяйвосончиком владу, перетворюючись на гнів. Жовті хвилі билися о борти човна жорстко, колихаючи невеличку шкарлупку і кидаючи зі сторони у сторону. Сяйвосончику здавалося, що їхня злість розірве човен навпіл, і він потоне у жовтій агресії.
- Світ жорсткий, все – боротьба,
Всі – зловмисників юрба,
Без пощади і жалю
Я тебе втоплю-лю-лю…
Так співав своєї грізною пісні Жовтий Океан, а Сяйвосончик налягав на весла, виконуючи монотонну роботу. Атмосфера задушливого гніву оточувала нашого героя, але він, незважаючи ні на що, відокремлював увагу і відчував у собі сяйво-спротив, просуваючись до мети. І знову час немов зупинився, і перехід через Жовтий Океан здавався вічністю.
Але у Невидимому світі будь-яка вічність має певний термін. І от на горизонті мигнула зелена пляма. Поступово вона зростала, розтягуючись у довгу зелену смугу. «Нарешті берег!» - сяйнула заспокійлива думка, і Сяйвосончик, незважаючи на втому, із ще більшим завзяттям запрацював веслами.
Коли човен ткнувся у тверду поверхню, наш герой, випробуваний на витривалість злою стихією, ледь-ледь доплентався до перших дерев і втомлено впав на прохолодну землю. Зелений Ліс нахилився над подорожнім із лагідністю і ласкавістю. У зеленому затишку так приємно було лежати. Так гарно було спостерігати за пташками, слухати їхнє щебетання і цвірінькання. Так добре було роздивлятися і милуватися дивовижним зеленим віттям, яке шелестіло над головою, обіцяючи спокій:
- Ми приязні, ми люб’язні.
Залишайся з нами, красень,
Ми – спокійне, вічне щастя,
Заспокойся, залишайся.
Вперше за свою мандрівку Сяйвосончик отримав почуття рівноваги і впевненості. Все пережите – страхи, смуток, боротьба і гнів – відступало, заколисуючись під замрійливу пісню Зеленого Лісу спокою. Але щось підказувало нашому герою: неможна залишатися у розслабленому стані надовго. Подорож триває. Опанувавши бажання полежати, він піднявся і попрямував крізь зелені хащі, віддаляючись від берега. А заспокійливо-дрімотна колискова супроводжувала його ходу. Крок за кроком, Сяйвосончик призвичаївся до цієї лінивої зеленої прохолоди, яка вже не мала над ним влади, залишаючись фоном для подорожі.
Зелена вічність несподівано обірвалася, відкривши зору дивовижний Блакитний Водоспад. Тільки-но побачивши його і почувши гомін течії, Сяйвосончик сповнився невимовної радості.
- Ми прозорі, веселі струмочки,
Дочки радощів й щастя синочки,
З нами чисто, прозоро, чудово,
Ми – блакиті небесної мова.
Наш герой розсміявся і стрибнув в обійми Блакитного Водоспаду. А той закрутив нового друга, лагідно огортаючи хвилями і бавлячись. Досхочу награвшись, водоспад весело поніс героя за течією, щоб, немов з гірки, кинути униз – прямо у Синє Озеро. Після карколомного падіння з висоти, Сяйвосончик випірнув у центрі і розкинувся, дивлячись очима угору. І в той самий час відчув: наче весь його дух всотує глибину і насиченість всього знаного і незнаного. Синє Озеро з ним, як із другом, щиро і щедро ділилося первинною мудрістю, віддавало багатство різноманітних і різнобічних знань неосяжного Всесвіту.
Досхочу попірнавши у чистій воді, Сяйвосончик вийшов на берег до Кольорового Саду невимовної краси. Всі квіти були прекрасні. Ось тут до нього тягнули свої пелюстки-долоні рожево-лимонні лілії. Ось там рівно, мов на святковому параді, виструнчилися індигові іриси. Сяйвосончик йшов сріблястою доріжкою крізь Кольоровий Сад, і йому вклонялися ніжними голівками півонії, тендітно дзвеніли конвалії, урочисто майоріли троянди. Запашний аромат паморочив голову невимовною втіхою і піднесенням. Пісня кольорових квітів супроводжувала, лунаючи звідусіль:
- Сад квітучий, вірш казковий,
Різнокольорове коло,
Ми тобі красу даруємо,
Славімо тебе, віншуємо.
Доріжка прямісінько привела Сяйвосончика до Райдужного Мосту, по той бік якого височів Фіолетово-бузковий Хмарочос. Кольоровий Сад обривався над прірвою. Поміж садом і хмарочосом, висів Райдужний Міст, а під ним пропливали різнокольорові хмаринки. Сяйвосончик сміливо ступив на місток і побіг до Фіолетово-бузкового Хмарочосу, верхівка якого виблискувала вдалині, немов магнітом притягуючи до себе. Бажання якомога скоріше дістатися своєї мети було таким сильним, що перехід через міст здався нашому герою миттєвим, як прозріння. Не встиг Сяйвосончик оком змигнути, а ось він вже стоїть навпроти дзеркальних сходів, які заклично блищать і запрошують всередину.
Наш герой хутчіш став підніматися спіральними сходами, рухаючись на самісіньку верхівку Фіолетово-бузкового Хмарочосу – туди, де на нього чекало Невидиме намисто – нагорода за довгий і непростий шлях.
Перетнувши останній щабель, Сяйвосончик опинився на порозі величної зали, яка була схожа на квітку багатопелюсткового білого лотосу. У центрі щось знаходилося. Наш герой скоріше відчув це, ніж побачив. Звідти до нього тягнулися промені неймовірної сили, енергії, натхнення та наснаги. «Невидиме намисто», - здогадався Сяйвосончик, і швидко діставшись центру зали, опинився точнісінько під склепінням Всесвіту. І в ту саму мить відбулося щось неймовірне: над його головою з ефіру матеріалізувалася дивовижна коштовна річ – Невидиме намисто. І Сяйвосончик побачив його, бо воно відкрилося майбутньому володарю у всій своїй величі і красі. Невидиме намисто заблищало всіма кольорами веселки, продемонструвало всі перлини, які містили кожна свою енергію і чарівні можливості. Всі разом, чарівні перлини створювали гармонійний ансамбль і мали потужний ефект. Намисто сяяло і переливалося довгу мить, немов би промовляючи до Сяйвосончика і відкриваючи таємниці…
А потім наш герой зрозумів, що більше не бачить намисто, але відчуває його на своїх грудях. Невидиме намисто обрало його, коронувало і стало його невидимою, але невід’ємною частиною. Звідусіль залунала чарівна музика. Арфи, скрипки, флейти та голоси невидимих істот поєдналися, створюючи величний ансамбль і віддаючи шану володарю Невидимого намиста.
- Пережив червоний страх,
Не згубив себе в пісках
Помаранчевих страждань,
Жовтий океан здолав
Зла і гніву, вітть зелених
Спокій не зумів химерним
Сном сповити, йшов щомиті,
І стрибнув у вир блакиті
Водоспаду, мудрість сиву
В синім озері пізнав він,
Райдужним квітучим садом,
По містку веселки радо
Завітав на пік бузковий,
Для осяяння готовий.
Коронований намистом
Чарівних енергій чистих,
Сяйво-сонця сяйво-сину,
Сяйвосончику осанну,
Ми співаємо завзято!
Сяйво-славім сяйво-брата!
Повертайся в сяйво-світ,
Наш невидимий привіт
Сяйво-друзям передай,
Силу сяйва не втрачай.
Поступово гімн вщухав, внутрішній Невидимий світ втрачав насиченість кольорів, віддалявся і нарешті зовсім розтанув, немов яскраве сновидіння…
Сяйвосончик відкрив очі і побачив себе у печері. В першу мить у видимому світі все навколишнє здалося таким чужим і забутим, немов він був довгий час у далекій подорожі і, повернувшись, не впізнає нічого навколо себе. Внутрішній світ ще володів його увагою і уявою.
Втім, поступово наше герой почав призвичаюватися до оточуючого, і думка сяйнула: «Невже мені все це лише наснилося?». Але одразу в голові почувся потужний і сяючий голос:
- Любий мій Сяйвосончику, ти справді знайшов Невидиме намисто. Навіть якщо мене ніхто не бачитиме, я завжди буду з тобою. І завжди підкреслюватиму твою сяючу природну сутність. Носи мене з честю. Пам’ятай: я завжди допомагатиму тобі у твоїх добрих справах та у незбагненних подорожах. Коли б тобі не знадобилися мої сили, енергії, натхнення, наснага, порада чи допомога - ти завжди отримаєш все! Бо тепер ми з тобою - одне ціле.
Ось так Сяйвосончик став володарем Невидимого намиста, і був радий, що попереду на нього чекають нові пригоди, бо ж своєї непосидющої і невтримної природи він не втратив.
ІЛЮСТРАЦІЇ – Alex Grey