Для тих, хто не любить довго читати, але любить слухати, є запис цього твору на каналі автора, за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=bl5sve1w8kw&ab
Казка для дітей
На одній неіснуючій, а може й існуючій у Всесвіті планеті, жили-були собі яскраві і веселі сяйвосончики. Вони народжувалися від променів жовто-яскравого сонця, яке було для них і татом, і мамою, і їжею, і прийнятним для життя середовищем. На вигляд сяйвосончики були схожі на людей. Але обличчя, з трьома допитливими і лагідними оченятами та великою веселою посмішкою, як і вся статура, були сповнені яскравого сонячного сяйва. Вони пересувалися весело і жваво, а іноді навіть літали над поверхнею, туди-сюди і де завгодно.
Зазвичай жили сяйвосончики гуртом, яскраво сяючи власним сяйвом, радісно випромінюючи щастя, натхненно захоплюючись всім навкруги. Сяйвосончики завжди підтримували одне одного, заряджаючись таким чином, тож, кожен сяйвосончик ставав ще яскравішим і сильнішим від такого пречудового спілкування. Так вони і сяяли разом.
І все було б добре, якби планета сяйвосончиків не мала однієї прикрої особливості. Справа в тому, що один її бік завжди освітлювався сонячними променями, а інший завжди був похмурим і неприйнятним для життя сяйвосончиків, бо туди ніколи не сягали промені сонця. На половині планети, що була запаморочена темрявою, життя ледь-ледь жевріло, вся місцина була болотяною і неприємною. І там оселилися потворні істоти – чугарлики. Вони мали слизькі і кволі тіла, повзали по темній стороні і харчувалися живою енергією інших істот. Мало хто міг вижити в цій місцині.
Чугарлики були не аби які ліниві, тому вистежували свою жертву довго. Але маючи велику терплячість і хист до очікування, їхні шлунки не були порожні. Зазвичай чугарлики знаходили місце, щоб бачити навкруги себе на великій відстані, і, не рухаючись, чекали. Хитрі і підступні, вони мали великі очі і замріяний погляд, а ще – приємний і дуже сильний голос. Як тільки чугарлик бачив якійсь рух на горизонті, то починав співати. І його голос далеко лунав у темряві. Слова та музика нагадували колискову, яка кликала до себе, обіцяючи казкові сни і яскраву незвичайність. І жертва, немов магнітом, притягувалась, рухаючись в бік дивно-чаруючого співу. Пісні чугарликів були й справді незвичайні, бо здавалося, що вони читають думки на відстані і дають відповідь на потаємні сподівання того, хто попадає під вплив їхнього голосу.
- О, приємний незнайомцю,
Дивовижний, ясноокий,
Ти такий один у світі,
Як же я тебе люблю.
Тож, приходь до мене в гості,
Всі прекрасні таємниці
Я лишень тобі відкрию,
Люлі-люлі, люлі-лю…
Насправді, обіцянки-цяцянки чугарликів на кшталт цієї, мали за мету заманити жертву поближче до себе. Поступово зачарована піснею істота наближалася до хижої пащі, втрачаючи розум і вже не маючи сил опиратися, бо сила енергетичного впливу чугарликів була неабиякою. Врешті-решт, від цього залежало – попоїсть чугарлик чи ні. Отже жертва, отримуючи статус їжі, втрачала свою сутність повністю, впритул наблизившись до чугарлика. Тому він практично без перешкод ковтав її повністю.
Втім, була таки одна прикрість для ненажерливого чугарлика. Треба сказати, що фізіологія чугариків не була пристосована для перетравлення. Отже, всі, хто потрапляв до шлунку чугарлика, немов би впадали у тривалий летаргічний сон, бо втрачали власний розум, почуття, пам’ять і будь-які відчуття. Так, вони не жили, але й не помирали повністю. А чугарлик почувався сповненим нової життєвої сили, більшав у розмірах і міг вихвалятися серед інших чугарликів: який він великий і могутній… І чекав на нову жертву.
Звісно ж, найсмачнішими і найжаданішими жертвами для чугарликів були яскраві та надзвичайно енергійні сяйвосончики. Зазвичай, всі сяйвосончики трималися разом, тому ніколи не потрапляли у пастку злиднів-чугарликів.
Але з’явився серед сяйвосончиків один юний, тільки-но народжений Сяйвосончик. Окрім сонячного характеру і доброї вдачі, що були притаманні усім з його роду, цей був дуже непосидючим і допитливим. Все йому було цікаво. Наприклад, чому планета має темну сторону, чому не світиться повністю, бо це ж було б логічно, чи не так. Із такими запитаннями звертався юний і недосвідчений Сяйвосончик до інших, а вони тільки посміхалися і потрійно блимали яскравими оченятами, відповідаючи, що так було завжди – то й чого ж питати…
Звісно ж, такі відповіді у будь-якому разі не могли задовольнили нашого героя. Оскільки був він молодим і дуже самовпевненим, то вирішив подивитися: що ж там на темній стороні планети? Юний мрійник розмірковував, і одного разу сяйнула в нього думка: от було б добре, якби вся планета засвітилася, і темрява зникла б назавжди. О це було б свято і радість невимовна!
Маючи такий осяйний настрій і яскраві фантазії, наш Сяйвосончик, сам один, просувався все далі і далі, віддаляючись від сонячного боку планети. Навколо ставало все темніше і темніше, на противагу наш герой навпаки ставав ще яскравішим. Бо ж у темряві його сутність ставала ще виднішою. Відчуття небаченої яскравої вдачі і ейфорії охопили відчайдушного Сяйвосончика! Аж раптом вдалині почувся дивний спів:
- Який ти гаааарний! Який яяяскрааавий!
Іди до мене та посвіти.
Краси такої в житті не бачив,
Ти – сяйво-всесвіт, найкращий ти.
Сяйвосончик був вражений і хутчіш полетів на той приємний голос. Наближаючись до істоти, яка співала, запитав, сяючи від гордості за себе:
- Ти справді так вважаєш?
- О-о-о, звісно! Підійди поближче, я хочу насолодитися твоїм яскравим світом, щоб темрява навколо мене перетвориться на сяйво, - хитрий Чугарлик здогадався, чим саме можна заманити наївного Сяйвосончика.
- А ти мені розповіси: чому темрява навколо тебе така поглинаюча? Я можу тебе врятувати від неї?
- О, звісно ж! Чекаю не дочекаюся на нашу зустріч. Я ж ніколи не бачив такої яяяскрааавості! Йди до мене – посвіти мені, будь ласка! – підступно кликав до себе жертву хитрий Чугарлик.
Почувши, що він може допомогти комусь і стати у пригоді, добрий Сяйвосончик зрадів. Він із задоволенням полетів назустріч своїй загибелі – прямісінько до Чугарликової пащі - куди і потрапив…
Що ж, можливо на цьому можна було б закінчити казочку про дурника-Сяйвосончика та хитруна-Чугарлика. Втім, Чугарлик звик до таких відносин у родині чугарлицький: кожен сам за себе і сам по собі. Серед чугарликів ніхто й ніколи не допомагав одне одному, і всі тільки-но жили задля того, щоб набити свій шлунок іншими, і вихвалятися одне перед одним: у кого жертв більше. Не знав
Чугарлик про те, що може бути по-іншому. А треба зауважити, що рід сяйвосончиків мав дуже тісний зв’язок одне з одним. І ці природні стосунки з братами і сестрами – великою ріднею сяйвосончиків – не втрачалася ніколи.
Отже, коли легковірний та необізнаний щодо лихої натури чугарликів юний Сяйвосончик опинився у шлунку в якості їжі, кожен з багатомільйонної родини сяйвосончиків це одразу відчув. Кожному миттєво стало погано, немов вони втратили частинку свого внутрішнього променю. Всі й одразу відчули біль і затьмарення. І кожен зрозумів: сталося щось погане з кимось з них.
І тоді всі сяйвосончики зібралися разом на околиці темної місцини і рушили разом в сторону темряви. Без мапи та дороги, немов орієнтир, всі летіли на внутрішнє сяйво, яке було у їхнього брата по сяйвосонячній крові. Вони просувалися всі разом темним боком планети, і від їхнього світла все почало змінюватися: гидкі й зловонні болота перетворювалися на чисті й прозорі ріки і озера, поміж гострих й поодиноких скель піднімалася свіжа зелена травичка і яскраві, різнокольорові й напрочуд пахучі квіти. Сяйво просувалося все далі, змінюючи на своєму шляху краєвид. І сила була така, що темрява поступово розсіювалася під таким енергійним тиском. На шляху по темній стороні планети сяйво-силі зустрічалися поодинокі чугарлики, які не витримуючи засліплення, просто танули від нього, перетворюючись на сіру брудну рідину, яка всотувалася в землю. Слизька сутність чугарликів танула від світла, і їхні жертви оживали, зцілені від тривалої мари, і прокидалися.
Нарешті сяйво-сила дісталася і Чугарлика, який проковтнув юного Сяйвосончика. Яскраві промені пронизали наскрізь всю неприємну істоту, і Чугарлик почав танути на очах. І коли від нього не залишилося жодної слизької краплини, Сяйвосончик постав, живий і яскравий, як ніколи.
Опинившись серед своїх родичів, він засвітився щирістю, просякнутий рідним духом, а радості і щастю його родичів не було меж! І від цих яскравих почуттів вся планета перетворилася на сяючу і неповторну. Так з’явилася незвичайна Сяйвосонячна планета, де немає темного боку, бо тепер вона повністю належить добрим і світлим сяйвосончикам, які розповсюджують світло навколо себе і радують весь Всесвіт.
ІЛЮСТРАЦІЇ – Alex Grey