http://stihi.ru/2021/03/21/5134
В душе тревожно, муторно, тоскливо –
Немилосердно совесть жжёт крапивой…
Заглядывает в окна день короткий,
Моих желая откровений кротких.
Зимы штормА качают рока древо…
Молитвы не спасают – наболело,
Нужна как будто полная аскеза,
Бесплодна здесь любая антитеза.
Ну, что подскажет февраля овал? –
То давний, неизменный ритуал,
Встречая несезонный дождь тревожно,
Корить себя за то, что невозможно
Порвать канаты, что связали с прошлым,
Чтоб не копаться больше в нём дотошно…
Уносит боль пусть времени теченье,
Жизнь радует пусть каждое мгновенье…
А эпизоды прошлого, конечно,
Запечатлеть в нетленной книге «Вечность»!
Оригинал
"Хижий вітер
Кида попіл в лиця,
І тіка відпущений нам час...
Ми ще є,
А інше все - дурниці.
Нас ніхто не знищить,
Окрім нас."
Анатолій Матвійчук
Наповнює якась тривожність вуха -
Пече сумління жорстко, мов джигуха*...
У вікна зазира короткодення,
Вичавлюючи тоскні одкровення…
Вітри зими - хитають долі древо...
І не тіка від молитов прокева**,
Мов вимагає повної аскези,
Будуючи безплідні антитези?
Ну, що нарадить лютого овал? -
Задавнений, незмінний ритуал,
Дивуючись на несезонну зливу,
Картать себе за те, що неможливо
Порвати від минулого канати,
У негативи долі не пірнати,
Віддавши біль - на хвилі часоплину,
І лиш Життю радіти щохвилини...
Затям уже ж свою епізодичність
В романі, що зоветься словом "ВІЧНІСТЬ"!