***

Сама в себе спитаю: «Куди я дорогою йду?»
Усвідомлюю тільки, що знаю лише, звідкіля.
Срібно-біло в степах, де травнева цвіте ковила.
Під свічадом зірок в цю одрину шовкову впаду
і відчую тепло, як в дитинстві від рідних долонь.
Як же пахне земля медоносами і молоком!
Розчиняюсь у повіві, в тиші оглушній цілком.
Попливу невагома в безмірний цілющий полон,
щоб доволі напитись снаги із глибинних джерел.
Що в них є? Хто тут був? Кому вітер навіює сни?
То погладить траву, то нуртує її в буруни,
то дарує відлуння протяжних пісень, як тепер.
Де живе тая пісня? В який незапам’ятний день
народились величні слова про нескорений дух?
Вони в кожній стеблині, травині на версти навкруг.
Прокричу, що відчула, вдихну в повну силу легень:
— Тут мій Дім! Тут мій Світ! Тут мій Рід і Родина моя!
Скільки раз воскресала земля, відгорівши до тла.
І ховала зірки, що спадали чи йшли в небеса.
Кожній — квітка-свіча: кому мак, а кому і віха*…

Та раптово, чимдуж, як примара, фантом — кінь рудий,
він неначе влетів з коридорів минулих часів.
Ось хто з вітром на рівних в своїй незабутній красі!
— Не тікай за край неба, скоріше вертайся, радій,
відшукай свого вершника сам на батьківській землі.
Ти не схибиш, та й лицарі світла стискають мечі,
бо ми діти богів, землероби усі, орачі...
Тут мій Дім! Тут мій Світ! Тут мій Рід і надії мої!

©Таня СВІТЛА
06.2020 р.
*Віха; (цикута) — отруйна рослина