МИКОЛА РУДЕНКО*
(перевод с украинского)
У солнца поседела голова,-
Подушку снежную ему взъерошу.
Я мну в просторе странные слова,
Как кожемяка выминает кожу.
И тот простор со мною говорить
Пытается сквозь сердце осторожно,
Где тихо плачет всех рассветов нить,
Соединяя будущее с прошлым.
К концу подходит тёмной сути счёт,
Летящим пеплом в пламени сгорает.
А ветер тот, что солнце создаёт,
В груди странички пальчиком листает.
***
Вже сивіє у сонця голова
І падає в снігів подушку сіру.
Я виминаю в просторі слова,
Мов кожум'яка виминає шкіру.
І простір той до мене гомонить,
Іскринками торкає серце чуле,
Де тихо плаче світанкова нить,
Єднаючи майбутнє і минуле.
Все кволе й темне, прагнучи кінця,
Летить, як попіл, в полум'я безкрає.
А вітер той, що створює сонця,
У грудях сторінки перегортає.