Казка
У річковому тумані, над старим мостом, зависало щось незрозуміле, незвичайне, таємниче й дуже небезпечне. Сизий згусток з'явився нізвідки. Суть була вередлива. Вона летіла в повітрі без жодного шереху. Вмить розтанула й зникла, потім знову з'явилася. Перемістилася, стала на тверду кам'яну бруківку. Це була красива особа. Її ім'я ніхто зі смертних не знав, такі правила її вічності. Вона жила у світі духів.
– Ці люди мене дратують! Зняли ікону і думають, що її немає. Закрили великий отвір каменюками. Квадратна плита… от що тепер тут! – сказала голосно та, про яку люди нічого не знали, вона жила у паралельному астральному світі. Повз сизий, невидимий сгусток проходили люди. День був в розпалі. Суть піднялася в повітря, сіла на пагорбі й стала спостерігати за тими, кого вона бачила.
– Дивися на них, як розфуфирились! Розодяглися! Можна тут сидіти на пагорбі й спостерігати, як вони мчать до Набережної, чи ні, не мчать, вони смішно вимальовують своєю ходою, вимальовують себе, – незвичайна особа говорила голосно, вона чіплялася до кожного, хто проходив мимо. Здавалося, вона лютувала.
–Ей, ти, ану стій, стій, щось розповім, ей, агов, ви всі… кого кличу, щось цікаве розповім! – кричала красуня. Але її ніхто не чув й ніхто не бачив.
–Так ви чуєте, що говорю? Зупиніться! Тут на цьому місці ікона була, велика така! Красива! Повернути б її на місце. Хоч я й не християнка, а порядок – має бути порядком! Я не у ваших земних релігіях живу! Я, взагалі, не земна істота. Релігій багато, але все повинно мати форму, зміст й порядок! На цьому пагорбі, тут, на цьому місці, цієї кам'яної брили, цих от каменюк не було, чуєте, тут має бути ікона. Заступниця вашого міста!
Красуня пурхала на людьми, літала навколо них, проходила повз людей беззвучно.
–Шановна пані Ельміно, чого ви до людей чіпляєтеся, вони ж вас все одно не бачать й не чують. День же білий навколо! Увечері ще куди не йшло, все ж краще вночі спілкуватися, в тиші краще чутно, – вимовив шанобливо Палад, схиляючись перед Ельміною.
–А ти чого до мене чіпляєшся? Ще й звеш мене не моїм ім'ям, ще й поради даєш, – відповіла красуня.
–Так, пані, у вас багато імен, а то й взагалі… немає ніякого імені. Та й наче ім’я Ельміна вам було ще нині до вподоби.
– І то правда! Чого чіпляюсь? Захочу, буде мене чутно! Дивись, Паладе! Мить… й день майнув! Вже ніч, – красуня зверталася до незграбного старого доволі зневажливо. Палад більше нагадував якогось монстра, ніж старця або літнього чоловіка, настільки він був жахливий на вигляд.
–Так і є, красуне Ельміно, ваша правда, вже ніч.
–Так, Паладе! Нам потрібна ніч! – Ельміна раділа темряві.
–Вночі незвичайне краще виходять, – прошепотів Палад.
–Так-так, вночі краще. Ти добре почув мене, Паладе. Я з слугою не помилилася, служиш мені вправно!
Ельміна змовкла й стала вдивлятися в темряву ночі.
– Ось, дивись! Захочу, то он той… невдаха-художник, мене почує! Ось, бачиш, той, що щойно пройшов повз мене. Він один тут вночі хитається, самотній, страждає! І знаєш, Паладе, чого він тут?
–Ні, звідки ж мені знати, – старому не подабався настрій Ельміни, та він мусів мовчати й підкорятися своїй хазяйці.
– Паладе, ти знаєш, що з ним? – голосно зареготала Ельміна, – його мучить любов. Бачиш, який у нього знервований стан. Він закоханий. Та, здається… Він й сам не знає навіщо він сюди прийшов.
–Ваша правда, пані Ельміно. Люди дуже дивні, коли закохуються.
–То може допоможемо, Паладе? Допоможемо нещасному?
Палад мовчав.
–Захочу, мій служнику, то чутиме й бачитиме мене цей смертний, цей невдаха! – Ельміна говорила голосно та її чув тільки Палад.
–Так він же бідний художник!
–Мовчи, страховисько! Що хочу, то й роблю!
Красуня подула в спину юнакові, той спіткнувся, впав, озирнувся, навкруги нікого не було. Молода людина прямувала до річки. Хлопець був тверезий. Він задумав щось лихе.
– Агов, художнику, – крикнув Палад хлопцеві, – парубок йшов невпевнено, озирався, – пані Ельміно, то ви хочете порозважатися зі смертним, та ще й цим художником-невдахою! Це щось нове.
Палад зареготав.
–Замовчи, Паладе! Ти випробовуєш моє терпіння, мій монстре. Я й так багато тобі дозволяю. Досить скалитись.
–Мовчу, пані, мовчу, підкоряюсь вам!
–Ти, що не бачиш, хлопець сохне від кохання.
Ельміна кружляла в повітрі, вона переслідувала молодого художника, той її, звичайно, не бачив. Палад теж незграбно пурхав поруч, двоє дивних істот для людей були невидимі. Ельтіна була занадто красива, її розкішне фіолетове плаття укутувало її всю зверху до низу, зелене волосся було довге й хвилясте. Палад навпаки був страховисько, одягнений поганенько.
Несподівано для Палада, його хазяйка, вийняла зі своєї кишені невеличку деревяну руну й кинула її під ноги нещасному хлопцю. Ельміна явно була задоволена собою. Вона весело крутилася у своїй фіолетово-сріблястій сукні навколо парубка. Вона була дуже красива істота. Місяць і зірки принишкнули, наче спостерігали. Що ж буде далі…
–Ну, давай, підiймай, не упусти своє щастя. Я тут буваю украй рідко. Я твоя удача! – кричала на вухо художникові Ельміна.
Хлопець вже в який раз озирнувся, зупинився.
–Хто тут? – запитав перелякано художник. Але йому ніхто не відповів. Темрява була густа, хоч ліхтарі й світили яскраво та все ж таки була ніч.
Молодий парубок пройшов ще декілька кроків й знову спіткнувся об бруківку, його неначе щось захитало, штовхнуло, якась невідома сила. Він якось дивно, м'яко приземлився, він відчув, що поряд з ним якась невидима, поту стороння сила.
–Ей, Ростислав, вставай, нічого падати на рівному місці, – сміючись, сказала Ельміна.
Раптом хлопець побачив перед собою надзвичайно красиву особу, її темні очі були занадто великими, вона зависла біля нього в повітрі. Ельміна виконала свою обіцянку, вона дала художникові поту сторонній зір.
На вулиці було жарке літо, але навколо жодної душі, північ. На бруківці, біля ніг хлопця валялася дерев'яна перевернута руна.
–Ти що не боїшся мене? – запитувала зухвало Ельміна.
–Ні, не боюся! Мені все одно – несподівано для самого себе сказав хлопець.
– І тебе не дивує, що я зависла перед тобою в повітрі?
Хлопець мовчав.
–Добре, що ти мене бачиш, – сказала красуня, – хоч один знайшовся, який зміг мене почути й побачити. Черстві люди стали. Не розбудиш! Ніякого толку від вас людей іноді немає!
Старий Палад, сховався за спиною Ельміни, він теж завис в повітрі.
–Так що ви від мене хочете? І хто ви? – нарешті запитав симпатичний парубок.
–Підніми руну! – грізно сказав Палад.
– Так, мій слуга правий, підніми руну! Це мій наказ. Підіймай!
–А для чого вона мені? Піднімати щось на перехресті доріг? Та ще й біля річки, вночі, не можна! Ні до чого це!
Ельміна й Палад залилися гучним реготом.
–Дивак людина, зараз ти в нашій владі. А втім… ти ж все одно топитися йшов. Твої помисли нам відомі, – промовила грізно Ельтіна.
Хлопець мовчав.
–Ось, полюбуйтеся, пані Ельміно, ці люди такі хляпкі, що не так, відразу у відчаї.
–Замовчи, Паладе, не до твоїх знущань над парубком зараз, – промовила Ельміна й знову звернулася до юнака:
–Ну! Кому сказала, підніми! Дам тобі все! Багатство хочеш? Будеш мільйонером! Ви тут всі за грошима ганяєтесь. Одна цінність – багатство! – Ельміна дуже нервувала, бо хлопець не підкорявся.
– Cказав не підніму й все тут. І облиште мене, пані.
–Бачу на своєму стояти умієш, хлопче.
Ельміна перестала пурхати в повітрі, приземлилася. Вона підійшла впритул до хлопця. Подивилася йому у вічі. Його обдало холодом та страхом.
–Сказано, піднімай! – крикнув Палад і торкнувся хлопця, той зойкнув:
–Ой, не чіпайте, боляче!
–Так і є… боляче! – сказав Палад посміхаючись.
–Боляче, боляче йому! Досить, Паладе. Не чіпай його, ти бачиш, він художник-невдаха. Він кинув свої ескизі і мріє про любов. Його не любить дівчина, от його правда! У нього нерозділене кохання. І він вирішив накласти на себе руки. Студенточка його не кохає.
–А що тут смішного. Безглуздо малювати, коли тебе не люблять. І навіщо жити, якщо тебе не люблять.
–Безглуздо? Дурень. Уміння малювати – це дар. А життя – це дар вдвічі. Ти ж наче хороший художник.
Хлопець мовчав. Ніч була тиха й занадто темна, хоч і було літо.
– Так і бути! Я поверну тобі твою кохану. Але ти повинен виконати одне моє прохання, – промовила таємниче красуня Ельміна.
–Прохання? – перепитав художник, – що я можу зробити для тих, які живуть у світі, який невидимий. І звідки ви знаєте про дівчину, яку я люблю?
–Ну-ну… досить базікати. Стеж за своїми словами. Вибачся, нахаба, – сказав Палад.
Слуга красуні був злий.
–Та, я нічого такого не сказав. І вашу перевернуту руну підіймати не буду, так мене моя бабуся учила. На дорозі вночі нічого не підіймати!
Ельміна почувши відповідь, не розсердилася, а підняла хлопця в повітря, тепер він летів разом з Ельміною й Паладом, дивна красуня реготала й повторювала:
–Та, бог з цією руною у мене до тебе замовлення. Намалюй те, що було тут раніше!
Ельмина м'яко опустила хлопця на землю.
–Раніше? – запитав художник. – Я не знаю, що тут було раніше.
–Ти намалюєш ось це!
Ельміна вказала на камінь.
–Каміння? – запитав здивовано художник. Але красуня нічого не відповіла.
Каміння раптом заворушилося й зникло, Ростислав побачив ікону.
–Мовчи, нічого не говори. Йди й виконай! – сказала суворо Ельміна, – і пам'ятай, я дала тобі обіцянку, я поверну тобі твою любов, тої студенточки… по якій ти так сохнеш!
Ельміна і її слуга зникли так само несподівано, як і з'явилися.
Ростислав прийшовши додому, згадував побачене. Яскраве світіння, що виходило від ікони, було незвичайне й не давало художникові спокою. Але, як намалювати незвичайне диво, він не знав.
Декілька місяців Ростислав працював. І нарешті, на полотні засіяв світлий лик. Як тільки він закінчив роботу, він дивним чином перемістився в просторі. Нещасний тримав в руках ікону, а поряд з ним пурхали мов птахи двоє: красуня Ельміна і її слуга – старий Палад.
– Ти працював старанно, – тільки й сказала Ельміна.
Як раптом, в одну мить, з рук художника ікона сама по собі поставилася на колишнє своє місце. Величезне камінння зникло й заблискав світлий образ Божої Матері.
–Йди, Ростислав. Все виконається, як ти й хотів. Дівчина, яку ти любиш, – буде твоєю, – сказав слуга Ельміни. Старий Палад виглядав, чомусь сьогодні, дивно, на нім був гарний дорогий одяг. Ельміна виблискувала в яскраво-червоній сукні й була весела, як ніколи раніше.
–Йди, хлопче, своєю дорогою, мій слуга правий, не кожен відмовляється від перевернутої руни, яка символізує багатство. Твоє Кохання краще за всі скарби світу, – сказала красуня Ельміна й ураз зникла разом зі своїм супутником.
Ростислав був зляканий і розгублений. Дивні істоти, які тільки що літали поряд в повітрі й віддавали вказівки, які дивували й лякали його, раптом зникли. Він навіть не знає хто вони. І ось зараз, вночі, він сидить тут, на бруківці, недалеко від річки, і не може зрозумілий, що насправді сталося й куди поділися ці дві дивні істоти. І як це взагалі таке можливо?
Парубок ще трохи посидів біля ріки й поплівся до дому. Він роздумував над своїм життям, згадував свою кохану. Всередині нього відбувалися дива: він відчув дивну силу всередині себе, йому хотілося жити, писати картини, тепер його безнадійне кохання не здавалося йому таким вже й страшним, він навіть подумав, що просто кохати когось – це дуже добре й приємно.
–Кохати когось, як же це гарно. Навіть, якщо й не любить мене – це так цікаво, мріяти про кохану й надіятись… та бодай хоч на один поцілунок, – прошепотів Ростислав, він чомусь засоромився, оглянувся, навколо нікого не було.
Наступного дня, рано-вранці, місто побачило диво: замість кам'яної брили, з великих каменюк, – на городян дивилася чудотворна ікона Божої Матері. Про тих, хто її повернув на колишнє місце, ніхто не знав.
2
Ельміна з Паладом, як і раніше, були невидимі для смертних. Вони бачили городян, які зупинялися, з захопленням дивилися на чудо.
–Диваки ці люди, як багато їм іноді потрібно для щастя, а іноді так мало, – сказала красуня.
–Так і є, пані Ельміно, люди дуже дивні істоти.
Ельміна і Палад були нерозлучні, вони піднялися високо в небо. Місто віддалялося. Ці двоє продовжували свої подорожі по світам земний й неземним.
Обіцянка Ельміни художникові виконалася, його й справді покохала дівчина, про яку він так мріяв. Життя художника набуло сенсу.
Іконописець Ростислав малював красиві ікони, його кохана була завжди з ним поруч.
Про Ельміну та Палада Ростислав нікому не розповідав.