МИКОЛА РУДЕНКО
(Перевод с украинского)
Как будто сон. Но то не сон - виденье,
Пришедшее из памяти людской.
Во снах минувшей жизни отраженье,
Души в веках бродящий непокой.
Гнедые или в красно-золотистом
(Как пламя, что возникло из грозы)
Летят по небу или в поле чистом
Те кони, что запряжены в возы.
Их сотни, даже тысячи. И спины
Качает казакам палящий день.
Идёт народ степями Украины.
А сам я кто -
Казак, а может, тень?..
Но память душ не признаёт преграды.-
Здесь кровь моих товарищей лилась.
Возможно, то Хмельницкого отряды
С душой моей восстановили связь?
Так пусть тогда виденье это скажет,
Пока я не ушёл за горизонт,
Что "я" живых - духовных связей пряжа
И грозовых воспоминаний фронт;
Что, может быть, не далеко, не близко
(За пропастью пространства и времён)
Родится снова рыженький мальчишка,
Моею ношей в мир благославлён.
Ему, в ком наших помыслов резервы,
Кто совесть сохранит как человек,
Приснится тридцать третий, сорок первый,
В колючих тенях леденящий снег.
Ухватится за голову руками -
И в муках память сердца оживёт.
Не вороным конём, а "воронками"
Забытое всю душу потрясёт...
И всё - как сон. Но сон не убеждает,
Что так зияет жизни полынья.
И если жизнь хоть сколько привлекает,
То только тем, что остаётся "я".
Мордовия, 1980 г.
"Пам’ять душі"
Це ніби сон. Але ж не сон — видіння,
Яке прийшло з людської глибини.
Душі в віках не пізнане бродіння,
Що з дійсності виготовляє сни.
Гніді чи, мо’, червоно-золотаві
(Як полум’я, що виникло з грози)
Летять кудись — у славі чи неславі? —
Козацькі коні, впряжені в вози.
їх сотні, тисячі. Мужичі спини
Гойдаються у ритмі торохтінь.
Іде народ — ніхто його не спинить.
А сам я хто —
Живий козак чи тінь?..
То мить була: душа впізнала гони,
Де кров’ю сходили товариші.
Можливо, то Хмельницького загони
У споминах безсмертної душі?
Проте нехай оце видіння скаже
Раніше, ніж порине в забуття,
Що кожне «я» — жива духовна пряжа
Із споминів колишнього життя;
Що, може, не далеко і не близько
(За прірвою із простору й часу)
Народиться колись руде хлопчисько,
Прийнявши те, що я тепер несу.
І на відзнаку наших дум та звершень
Йому, хто совість чистою зберіг,
Насниться тридцять третій, сорок перший
І в тінях від дротів мордовський сніг.
Він вхопиться за голову руками —
І в муках наше пригадає все.
Не вороними вже, а «воронками»
Давно забуте душу потрясе…
Це ніби й сон. Але ж не сон — це, мабуть,
Щось пережите, не якась мара…
Якщо мене життя хоч трохи вабить,
То лиш тому, що «я» не помира.