Вже золоті гаї відгомоніли
Беріз веселим голосом дзвінким,
І журавлі несуть печаль на крилах,
Та не жалкують більше ні за ким.
Кого жаліти? Всі у світі в мандрах –
Повз пройдуть, ввійдуть й знов полишать дім.
Та конопляник все ж за кожним марить
З широким місяцем над ставом голубим.
Стою один серед пустого поля,
Журавки тануть в хмарних килимах,
Пригадую я пустощів роздолля,
Та за минулим каяття нема.
Нема жалю за днями марнотраття,
Нема журби, що цвіт душі вже дим.
В садку горить калинове багаття,
Та ще ніхто не був зігрітий ним.
Не обгорить калинове намисто,
Не опаде пожовкнута трава,
Як з гілки облітає тихо листя,
Так падають мої сумні слова.
А як вітри часів оскаженіло
Згребуть у купу хмиз даремних слів...
Усім скажіть... Гаї відгомоніли –
Їх милий голос знову відшумів.