Тиша нестерпна стискає лещатами груди,
Давить на нерви, неначе із каменю прес.
Смуток, як привид, блукає без остраху всюди,
Ніби спустився на землю з далеких небес…
Що це? Нестача тепла чи безсила образа?
Чом незатишно, бентежно у грішній душі?
Може, формальна чиясь необачлива фраза
Знов розбудила у серці нещадні дощі…
Штрих меланхолії - наче безжалісний вирок,
Морок примарний терпіння весь час спокуша.
Як затягнувся зухвало томливий затишок,
Вже поринає у прірву мовчання душа...