«Любов як істина! – одвічна і проста».
– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Як не крути, воно таке мінливе;
морозне, жарке, тепле відчуття.
Завжди нове – коли й волосся сиве.
Й тепер не знаю, кожен раз, чому
самі ж і робимо його не ясним,
для чого це потрібно і кому,
щоб кожен відчував себе нещасним.
Трава зазеленіла під ногами,
така висока і така пахуча,
виспівує нам соловей ночами…
Ми ж – темінь бачимо,
яка вона дрімуча.
Не відчуваємо смаку від,
Богом даних, страв,
не радують, залиті сонцем луки,
все добре – нас ніхто і не карав,
ніхто не посилав на лихі муки…
Нам увібрати б цю красу – в собі,
наповненими, потім йти до Неба,
не викупатись в заздрості й злобі,
Богові в душах – гарних, є потреба.
Він так старається,
прикрасити для нас
цей світ – очам і серцю в радість,
дає великої любові всім – взапас.
Просить взамін,
лише саменьку малість –
побачити одвічну цю красу,
радіти цим – дарункам щирим,
збирати зранку цілющу росу,
під спів пташиний…
Сон відчути мирний.
А ми?
Не Богові вклоняємося – людям!
Що скажуть?
Що подумають про нас?
Своє життя ввіряємо – цим суддям,
намарно тратимо дорогоцінний час.
Ховаємо в собі потреби – вслух радіти,
кричати…
як душа кричить…
Тихенько будемо в собі горіти, тліти…
Хоч всім – все рівно, що тобі болить.
***
Притулюємось в самоті до гілки,
вдихаємо цей запах мов нектар,
чекає дерево – потрібно тобі скільки?
Болі, в себе, вбирати має дар.
Сльози змивати – біжимо до річки,
тільки вона з собою забере
всі розпачі…
років печалі стрічки,
несе з водою й плати не бере.
А зорі забирають біль кохання,
вони є свідками щасливої пори,
твої тривоги і твої страждання,
і тихий плач щоночі, до зорі.
Бог нас втішає і лікує непомітно.
Придає сили.
Він – наш Оберіг!
А ми не дякуємо.
Навіть, не привітно,
не допускаємо до себе на поріг.
***
Навчай дитину дякувати Богу!
Сама навчайся, вічні ці потУги,
нехай стежину до твого порогу,
протоптує лиш – Він і Його слуги.
Дається, ой, не легко ця наука
і час відведено – кому який,
але у двері, як вона постука,
спокій зайде у душу й дух м’ягкий.
А формула проста – усіх Прощати!
Повір це – легко, хоч здається – ні.
Лише одне повинна добре знати,
від цього є залежні – внуків дні.
Ми очищаємо, дітей своїх дороги
або засмічуємо, що би спотикались.
Страждання, всі печалі і тривоги –
все їм від нас!
То ми, так постарались.
***
Я розказати можу лиш про себе,
мені, ці формули, привнесені життям.
Які дались не легко.
Так і треба,
щоб пізнавались біллю й каяттям.
***
– Бабусю, ви замовкли.
Я чекаю.
Хочу науку цю пізнати найраніше.
Вкотре кажу, що нетерпляча.
Знаю.
Дитину захищатиму скоріше.
– Пробач. Задумалася.
Спогадів не мало.
Не легка видалась моя дорога.
Та вже як мало бути – так і стало.
Чекати й п’ять хвилин тобі незмога.
***
Що я роблю сама?
Нічого!
Тільки – з Богом!
Тільки із ним переживаю днини.
Пов’язане що – ділом, словом…
кожнісіньку секунду і хвилини,
прошу:
«Мій Боже! Візьми мою долю.
Буде нехай старанним, весь мій труд,
Тобі угодним!
Твори Свою Волю –
через менЕ й очисти мій сосуд.
Керуй моїми діями і словом,
сердечними поривами й думками,
і вІданням, й невІдання покровом,
що в пам’яті, й що стерлося роками.
Іди по переду… я – за Тобою,
хай Ангели хоронять по боках,
Святі отці молять перед Тобою
і Матір Божа,
під своїм Покровом, в Небесах.
Пошли людей – Тобі угодних,
не наберуся через них гріха,
як і вони – через менЕ!
Сьогодні,
хай омине година всіх лиха.
В науку буде все – не в покарання,
її пізнанню, розум наш відкрий.
Укріпи вірою, всі мої коливання,
мені, так важко, справитись самій.
Ти знаєш, що мені потрібно.
Провідником – хто? має бути тут,
щоб кожну мить…
життя не втратить хибно,
очиститись від попелу й отрут.
Хай – Твоя Воля, на все буде!
Не моя!»
Хрещу себе. Хрещу свою дорогу.
Хрещу свій дім, щоби завжди могла,
знов, повернутися до рідного порогу.
Це правило – коли виходжу з дому.
Багато років… вже – в моїй крові.
Я не відкрила істину відому.
Старі ці правила. Забуті.
Мов нові.
***
– Бабусю, я всім правилам навчуся,
усі пізнаю, поділіться тільки.
Матуся ж бо і за дитя боюся,
тривог за нею, давно знаю скільки.
Візьму за правило –
тепер, куди б не йшла,
просити Бога буду, щоб управив,
мене вів… як маленьке немовля,
силу Хреста, мов оберіг, поставив.
Які ще правила скажіть, бабусю,
ви носите у серці і в душі своїй?
Я запитала би свою матусю,
та сирота.
Ви! – сонечко в моїй.
– У мить – Прощати!
– Як це? В мить Прощати?
Хіба так можна? А коли сердиті?
Усе кипить. Нам хочеться кричати,
а наші нерви не з металу литі.
– Просила всю науку?
Тоді слухай!
Вчися терпінню, не перебивай.
Підскочила, наче від ляку муха.
Сядь. Заспокойся.
Більше не вставай.
Руками розмахалася. Гаряча.
І я така була – зразу кипіла,
за справедливість не тривала здача,
теж постояти за себе уміла.
Ще довго злилася.
В умі перебирала
всі варіанти – от би, це… чи те…
ось, так… чи так…
і день, і ніч страждала:
«Їм не мине, віддячити – «святе!».
Так, в душу і закладений камінчик,
там другий, третій… гори…
Душі – тісно!
Як? – гори зрушити!
Всього ж – мізинчик,
щоб камінця позбутися потрібно
і душа чиста, й спокій в ній надалі.
Не витрачати ночі й дні на гризоту,
а в мріях ніжних, у примарні далі,
в любові линуть… попри глухоту.
***
Навчалася не довго, лише мить,
коли, життя – науку, зрозуміла:
«Якщо не встигну – «гори» відмолить,
чи заберу з собою, у могилу?»
Добре, як так! А – ні?
Моє каміння, має відбувати,
мій егоїзм, мої «психозу» дні…
Моє ж – дитя!
Його – будуть карати?!
Я не прощу?! – бита моя дитина.
Не за своє! – за моє гордовиння.
Чи мама тоді я? – чи зла година
майбутнього дітей – страх,
болі… трясовиння?
А як діди й бабусі не прощали?
Як пра… пра… пра…
всі пращури по роду
«До сьомого коліна»?
Що тоді ми дали –
дітям, онукам, правнукам…
лиш – шкоду?
***
У мить, як тільки зрозуміла,
моє життя змінилося ураз.
Тепер, вже більше «Его» я не гріла,
чіткИй був сформульований наказ –
молити Бога за увесь свій рід:
«Прости усіх!
Я щиро всіх Прощаю –
живих і мертвих, вбережи від бід,
хай будуть душі вільні – всі!
Я знаю
й свої гріхи, прости їх – перед ними!
І рід, дитини – батька, теж Прости!»
Беру сміливість прощення, віднині,
як – мама.
Батьки – мають Хрест нести!»
Від гріхів – наших, чистити дорогу
своїй дитині, всім нутром стараюсь.
Серце і душу, увіряю Богу
й дитя своє!
До ніг Його схиляюсь,
щоб чистою була життя дорога,
Бог вів і хоронив від усіх бід,
а я чекатиму, терпляче, до порога
з надією – лишити чистий слід.
***
– Але, бабусю, кожен день новеньке.
Як не тримайся, хтось у спину плюне,
а чи в лице, слівце кине «тепленьке»,
біль, ніби то ножа у плечі всуне.
Не може бути все так просто й легко,
без сутичок, образ і сварок теж.
Буває, що розлютять… наче пекло,
тоді потоку слів немає меж.
– Так. Ми є живі люди
і я запалююсь, немов сірник,
але, свара кипить іще…
усюди –
у собі, вже молюсь, щоб гнів затих:
«Боже, я зла, гострий язик, теж знаю,
але прости нас! Хай буде в науку!
Не в покарання!
Я усіх Прощаю!
Допоможи згасити гніву муку.
Будемо чистими перед Тобою,
це хвилька слабості.
Скоро пройде.
Хай змиє чистою усе водою
і з Твоїм Світлом спокій увійде.
Якщо права? – спокійно в душі стане.
Як ні? То хай болить, щоб знала – ні!
Дай розум виправити
і хай не пристане –
гріх ні до кого!
Ми й так у «війні».
– І що, бабусю, це допомагає?
Здається просто все.
Я скоро зможу так?
– Тобі як буде? Цього я не знаю.
Душа не швидкісний є потяг чи літак.
Це важко, коли думаєш про себе,
світ бачиш в призмі всіх своїх бажань.
Все легко починається для тебе,
як діти в небезпеці коливань –
всі «Авгієві ти гребеш конюшні»,
не помічаючи, ні запахи, ні гнилість.
Ці короваї і для тебе пишні,
бо й сам смакуєш спокій – Божу милість.
Навчитись очищати, в мить, негодне –
найбільша мудрість світу цього,
а залишати Богові угодне –
найбільша нагорода Світу – Того.
***
– Своїх прощати легко, бо їх любиш.
Чужих. Проблема із проблем.
Чим є пекучіше – тим більше судиш.
Ніяк не змиєш зразу з серця щем.
Бабусю, ручки тягне, хоче маму.
Моя ти дорогенька, доця мила,
в твоїй дорозі вантажем не стану.
Уроки вивчу всі, що тут навчилась.
***
– З роками й ти навчишся всіх прощати,
однаково чужих… як і своїх,
бо не захочеш перед Богом стати,
не знаючи – ти в зрячих?
чи в сліпих?
А, знаєш, що просила я у Бога,
коли везли в операційну і не раз?
Вийдеш живим? Не вийдеш?
Є тривога.
Це ж не покупка, чогось, під заказ.
Тобі, так хочеться, успіти всіх простити,
поки снотворне розійдеться в тілі:
«Прости всіх, Господи! –
чого іще просити, –
Я всіх Прощаю в слові, помислі і в ділі,
у всі дні живота мого… і мОї –
Прости! Хай буду і я чиста
перед всіма! Ми – діти Твої.
Храни нас, Боже, і Матір Пречиста!
На все хай буде Воля, лиш – Твоя!»
Тоді вже легко і спокійно засинаєш.
«Просіть і буде вам дано», –
ці слова Бога, як молитву знаєш,
насіння Боже сієш… ось, воно.
«Спасешся сам – спасуться тисячі»,
скільки цих душ проходить за життя.
Так – Прощення рятує від печі,
не тільки наше слізне каяття.
***
Стомилась трішки, веди теж дитину,
їй пора вже спати, лягатиму – я.
Богу й тобі вдячна!
У старечу днину
не у самоті – в мене є сім’я.
***
– Під вікнами вам посадили квіти,
з донькою постарались і для всіх,
бо як же вас, бабусю, не любити,
ви вже для нас, як видох і як вдих.
Молю у Бога ще здоров’я й років,
відміряв вам, щоб донечку мою,
разом уберегли від хибних кроків.
З вами я кріпше на ногах стою.
Той час настане. Зрозуміють діти.
Вбиратимуть всю мудрість у батьків.
– Ой-йой, дитино, вмієш звеселити.
Потух вогонь.
Хоч, трішечки і тлів.
***
Ми тулимось, бо ти є сирота.
Старість... вона є теж самотня.
Любов як істина! – одвічна і проста.
З віку у вік… ця правда не зворотна!
4.01. 2021 рік