Сумнівна гуманність
/ за романом КАДЗУО ІШІҐУРО "Не відпускай мене" /
Іноді життя людини залежить від пересадки певного органу. Але ж де його взяти?.. Було б непогано навчитися якимсь чином вирощувати людські органи.....
В британській школі-інтернаті Гейлшем (роман Кадзуо Ішіґуро "Не відпускай мене") "опікуни" наголошують дітям, наскільки важливо бути здоровим та всіляко заохочують займатися різними видами мистецтва, а ось отримування знань та життєвих навичок – для них справа другорядна. Як виявляється, це незвичайні діти (взагалі, якщо можна їх так називати), це клони, яких "вирощують" як живих донорів для трансплантації органів. Не дивно, що з перших рядків очікуєш від них якогось дивного поводження, чогось однотипного, на кшталт кібернетичного організму – носія "медичної сировини". Нічого подібного! Всі вони різні: одні більш товариські, веселої вдачі чи з задатками лідера, іншим подобається усамітнюватися, милуватися природою, віддаватися роздумам, у кожного свої симпатії, що ведуть до дружніх стосунків чи дають перші паростки кохання...
Який їх "життєвий шлях"? Ледь досягнувши зрілого віку, вони починають "віддавати" свої органи, як правило, це 3-4 виїмки (операції). Деякі з них, до того, як стати донорами, працюють їх помічниками, тобто, доглядають за своїми друзями після операції, намагаються морально і фізично їх підтримувати. Від моменту "появи на світ" від них не скривають, хто вони такі, хоча, і не розповідають всього. Тому клонам доводиться часто самим домислювати деякі речі, губитися в здогадках... У них є мрії, але розуміючи своє становище, вони не дозволяють їм сягати надто далеко, не можуть бути також надто довгостроковими їх плани.
Виявляється, Гейлшем був експериментом, метою якого було покращити становище клонів та, можливо, змінити ставлення суспільства до них, як до бездушних постачальників медичної сировини. Тому їх і заохочували займатися різними видами мистецтва, бо де ще можна так беззаперечно довести, що ось вона – душа! Але зі змінами в політичній ситуації експеримент закрили і клонів знову почали "вирощувати" в жахливих умовах.
Сам автор окреслює свій задум як узагальнення метафори людського життя. Заставляє замислитися, наскільки можливо протистояти долі, чи можуть увінчатися успіхом спроби вибрати свій шлях в умовах соціальної нерівності, чи є виправдання пасивністі, беззаперечному прийняттю обов'язків, які тобі нав'язують...
Але для мене особисто на першому плані стояло питання моралі в області різноманітних експериментів, винаходів, особливо, де це стосується залучення людей, як безпосередньої ланки в здійсненні задуму.
Дуже важко було читати про намагання закоханих Кеті і Томмі відстрочити своє "завершення" (смерть), про те, як Рут мріяла знайти свій "оригінал", сподіваючись, що це вплине на її майбутнє, і надзвичайно болісно було дізнатися, що після операцій клони терплять не менший біль, ніж будь-яка людина, стають виснаженими і безсилими, втішаючись присутністю друзів-помічників, як своєю родиною, про яку вони не здоважувалися і мріяти... Тому слова, що життя клонів в Гейлшемі намагалися зробити більш щасливим і гуманним, заставляють задуматися: що розумілося під "гуманністю"?..
* КАДЗУО ІШІҐУРО (Kazuo Ishiguro, 1954, Наґасакі, Японія) — британський письменник японського походження, лауреат Нобелівської премії з літератури 2017 року.
Його роман "Не відпускай мене" (англ. "Never Let Me Go", 2005) був визнаний найкращим романом року за версією журналу «Тайм», входить до списку 100 найкращих англомовних романів з 1923 до 2005 року; 4 місце в списку 100 кращих книг ХХІ ст. за версією Гардіан.
Хоч в романі присутні елементи наукової фантастики, але твір не позиціонується як науково-фантастичний.