Заблудилась і ледве кульгає,
Поміж диких кущів і дібров,
Чіясь доля, що сердцем благає,
Віднайти нею втраченній кров.
Кличе, кличе душою і серцем,
Йде до сонця в небесній красі,
І вже очі як в гаю озерця,
Розлилися в дівочій сльозі.
Відзовися, але знов як пісня,
Голос тоне в галявині з трав,
Сталось так, що було вже запізно,
І закритий її дім і храм.