Я долі кращої шукала не в домівці,
Я їхала в далекії світи,
Не гладила я доню по голівці…
За це мене, ріднесенька, прости.
Прости за те, що казку не читала,
Не обіймала ніжно я тебе,
Роки усі я гроші заробляла,
Тепер щодня за це корю себе.
Не заплітала вранці твої коси,
Коли хворіла – поруч не була,
Не бачила сльозини, наче роси,
Немовби сиротина, ти росла.
В чужім краю я плакала щоночі,
Бо заробітки, доню, це – не мед ,
Спухали від плачу щоразу очі,
Не знала я, що буде наперед.
Душа моя давно болить нестерпно,
Безперестану вже пече вогнем,
Зв’язок між нами десь розмито, стерто,
Я не була роки твоїм плечем.
Та рани ті і час не залікує,
А повернуть хотіла б все назад,
Не знала, що чужина так руйнує
Й не заведе вона в Едемський сад.
Росла ти, доню, наче сиротина,
Чужою все ставала я тобі,
Прости мене, я – мама, ти – дитина…
Ніколи не пробачу це собі.
Бо ти хотіла маминої ласки,
Хотіла завжди ти мого тепла,
Чекала защораз також підказки…
Я квітку відірвала від стебла…
Прости мене, хоч знаю – це непросто,
Я думала, що гроші – це любов,
Нема уже між нами того мосту,
Та мрію я, щоб він з’явився знов.
Простиш мене, якщо це зрозумієш,
Не думала, що гроші – це не все…
Можливо і простить мене зумієш,
І розуміння втіху принесе.
22.04.2020 р.