* * *
Я пошла как на дно. Надо мною свинцовые воды.
Приведения верб на тропинке коленей коснулись.
Я упала на дно, и тревожным набатом свободы
колокольные звоны под силой врага захлебнулись.
Я увязла в песке. Может быть, из далёких веков
кто-то вспомнит когда-то и тихо меня позовёт.
Рыбы дивные с тучами, тени бетонных быков -
всё плывёт надо мной ... всё плывёт надо мной и плывёт ...
И мне снится мой храм. Снятся мне купола золотые.
В небе синем мне снятся обгоревшие веры кресты.
Как мне холодно здесь. Но хотя бы нет грязи и тины.
Глубина, она что же? - Как другая сестра высоты.
Забываю свой голос. И учусь умирать очень тихо.
Леденеет река. Нет на ней уже волн, нет, как встарь...
Есть лишь только одно: все истлели канаты от лиха.
Их на Пасху не тронет ни один с колокольни звонарь.
21.11.2020 г.
Перевод с украинского Владислава Бусова
* * *
Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.
Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, і хмари, і тіні биків бетонних —
все пливе наді мною... усе наді мною пливе...
Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та принаймні — ніякої твані.
Глибина, вона що ж? — потойбічна сестра висоти.
Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар...
Та зате хоч одне: перетлілі мої канати
в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.
Лина Костенко
.