Не питай, чи люблю, чи навіки.
Я, здається, не знаю сама,
де взяли свій початок ріки,
де ті ріки море прийма.
Безоглядно іду стрічати.
Безоглядно вертаюсь назад.
І увібрана грунтом гроза
проростає барвінком хрещатим.
І у білім цвіту опалім,
що зронили в грозу вишняки,
я стою і дивлюся в далі
з-під своєї легкої руки...
* * *
Не пытай, я люблю и навеки ль?
Мне сдаётся, не ведаю я,
где начало берут своё реки,
где те реки впадают в моря.
Безоглядно иду встречать я.
Безоглядно вернусь и назад.
Поглощённая грунтом гроза
прорастает цветочком дрожащим.
В белый цвет лепестков опавших -
обронили их вишни в грозу -
погружаюсь , гляжу всё дальше,
из-под лёгкой руки гляжу...
********************************************
Ніч повісила жовтий ліхтар над полями.
Зорі, ніби сніжинки, косо падають вниз.
Осявають лице, шарудять у нас під ногами
і пропалюють в полі сніговицею витканий плис.
Ти не знаєш, чому
так зробилося гарно відразу?
Вчора так не було...
І ніколи так не було...
Просто, може, тому,
що сьогодні ми вперше разом
бачим сніг і зірки, що горять
у землі над чолом.
* * *
Ночь повесила желтый фонарь над полями.
Звезды, будто снежинки, косо падают вниз.
Озаряют лицо и шуршат у нас под ногами,
Прожигают на поле снежной бурею вытканный плис.
Ты не знаешь, зачем
стало так восхитительно, если
не бывало вчера?
Но, быть может, будет потом?
Просто, видно, затем,
что сегодня впервые вместе
видим звезды в снегу, что горят
у земли над челом.