Старі часи кріпацтва та негод...
Примара безнадійності щоднини...
Зубожений, затурканий народ
Тужив з колиски і до домовини.
На панщині стікало сім потів...
(Як маєш пана: хоч святий - ти винен!)
Хребта шмагали батоги катів,
І стогін у блакить небесну линув...
Та навіть наглядач ховав бича
І дозволяв годину для спочИну,
Угледівши хлопчиська і сліпця,
Що кобзу ніс закинувши на спину.
Підтягувались люди звідусіль,
Мостилися поближче до старого
І той, торкнувши струн, до їх душі
Тихеньким співом прокладав дорогу.
Він починав з веселого либонь,
Щоб зіронька в очах людських сяйнула,
Щоб у серцях затеплився вогонь,
Щоб, хоч на мить, душа біду забула.
Летіла пісня степом наче птах,
Всім дарувала сподівання крила...
А у старого, на його вустах,
Вже дума про козацтво причаїлась...
Він гідності насіння висівав,
Долаюче покірливість і відчай:
Хтось, до маєтку, "півня"* підпускав,
Хтось йшов, щоб бити ворога із Січчю...
Для того Богом дані кобзарі,
Аби з очей холопських знять полуду!
Прислухайся - в сьогоднішнім вирІ
Сліпий кобзар співа "сліпому" люду!
*"червоний півень" - пожежа, підпал.