Коли затихне листя на землі, лиш вітер,
а ще - двірник, із купи міді розпалить вогонь,
коли забракне речень, слів і літер -
торкнусь устами до твоїх долонь .
Як сонце змучиться іще до надвечір'я,
у позі лотоса його здолає сон,
я буду ніжною, м’якою і покірною,
щокою дотулюсь до сивих скронь.
Не бійся осені… Вона лишень початок
чекань нового літа, підрахунку зим,
каштани падають… Розмиті циферблати
з дахів стікають поза часом змін.
В цій зависі, у рівноваги позолоті,
порі прощань, і прощень, і зізнань,
коли душі так сутужно у плоті,
такі жадані ці недоторки торкань.