АРЗ-38 Зачем в квартире Жерновцы???
Навіщо в хаті жорна?
С индексом ТДР /Только Для Русов/
...продолжение. Вступление Арийских Родовых Знаний - http://www.stihi.ru/2020/03/19/985
Вам не кажется странным что я физик, владеющий ядерными технологиями, интересуюсь таким вопросом, как жерновцы?
Да, да.
Те самые, которые почему-то ежедневно в каждом доме и в каждой семье наши великие предки !каждый день! вручную всей семьёй крутили-вращали. Зачем они это делали, ведь можно смолоть зерно у мельника на мельнице. Вопрос экономии времени и средств? Частично да. Но это не главное!
Заглянул в интернет - в заВумной викибредии числится только населенный пункт Жерновцы, буд-то бы такого обязательного, широко распространенного предмета обихода вообще и не существовало на Руси. А они были в каждом доме! Как тарелка и ложка! Интересно, к чему бы это? Почему это нынешнее информационное пространство так тщательно прячет это необыкновенное устройство?
Ведь еще в тридцатые годы прошлого столетия во время голодомора красные басмачи коммуняковской идеологии во время повального грабежа-террора, называемого приватизацией всего продовольственного запаса крестьянских семей, обращали на них особое внимание! Но так, как они были сделаны из камня и их невозможно было уничтожить, их просто закапывали. И если в какой семье находили жерновцы, то это означало, что там есть зерно, а значит есть чем поживиться! Совсем недавно где-то в интернете я видел видеоролик, где обелиск на могиле погибшего в тридцатые годы во время голодомора выложен из жерновцов - круглых камней с отверстием посередине.
Так что же такое жернова? Это древнейший механизм, возраст которого исчисляется тысячелетиями!
Жернова – это /примитивное/ устройство, которое состоит из двух частей и предназначено для перемалывания пшеницы и других зерновых культур в муку.
Конструкция этого агрегата проста до гениальности! Он состоит из двух каменных кругов, расположенных друг над другом. При этом верхний круг вращается, а нижний – бездвижен. Каменные жернова являются одним из элементов мельницы. В движение они приводятся с помощью двигателя, живой человеческой силы, либо же сил природы (ветра, воды и т. д.). Поверхность обоих жерновов покрыта особым рельефным «рисунком» – так называемой гармошкой. Он представляет собой чередование желобов, мелких борозд и плоских участков. Зернышки, попадая в противоположные борозды двух каменных блоков, переламываются на более мелкие частицы. Благодаря этому обеспечивается процесс перемалывания зерна. Желобки направлены к центральному отверстию, куда ссыпается образовавшаяся мука в процессе работы. При интенсивной эксплуатации жернова необходимо регулярно и своевременно подтачивать. Верхний (подвижной) жернов приводится в движение посредством крестовидного штифта, который установлен на головке ведущего вертикального стержня. Крайне важно, чтобы оба круга были одинаково и правильно сбалансированы. Только в этом случае можно достигнуть высокого качества помола.
В средние века ручные каменные жернова применялись еще и в качестве грозного оружия. Так, ими был убит польский шляхтич Андрей Боратынский в одной из битв.
Об этом агрегате упоминается в «Повести временных лет». В частности, в древнерусской летописи есть такая фраза: «Крупяще жито и своима руками измълъ».
А вот пример русской загадки: «Каменное море кругом вертится – всему миру годится!»
В буддизме жернова символизируют сансару, а в Скандинавии – вращающуюся Вселенную.
Изображение жерновов встречается в геральдике. Так, например, каменное колесо можно увидеть на гербе шведского города Хьойор. Да и не только там, ибо иные изображения жерновцов трактуются, как каменное колесо.
В общем, в итоге моих поисков по интернету поисковая система из всего информационного пространства нашей цивилизации нашла всего лишь четыре значения - мультфильм "Петушок и жерновцы", жернова, как примитивный пережиток старины, село в Алтайском крае и жерновцы - ручная мельница. И всё.
Кстати это очевидный и логичный вывод - происхождение названия жерновцы. Ключевыми изначальным словом здесь является - зерно, зерновцы. С последующим чередованием Ж и З! А нам учёные, на говне печёные втюхивают различные дебильнаые версии...
Ну это то, что касается не искушенных двуногоходов! Ну а теперь глянем на это явление глазами физика и биоэнергетика.
В своих предыдущих статьях я уже рассказывал и раскрыл базисные знания о биоэнергетической природе Вселенной и Человека. Без этих знаний невозможно понять структуру природы и саму жизнь, как таковую.
Тезисно, те понятия которые нам сейчас понадобится:
- Вся Вселенная, Природа и мы, в том числе, это волновые колебательные процессы, а жизнь - это резонанс всевозможных колебательных процессов.
- Главная задача человека в жизни - это найти сингулярные синфазные частоты и процессы в своём организме, которые бы правильно резонировали с природными явлениями!
- Разобраться и понять, что такое время и как им правильно управлять.
Так вот, как раз этот пункт является главным риторическим вопросом и точкой преткновения всего Человечества - как отодвинуть старость! Но как уже было сказано, цели и задачи Человечества в корне и радикально отличаются от целей и задач мирового правительства, которое узурпировало власть на Земле. Они-то как раз и не заинтересованы в том, чтобы Человечество владело знаниями о времени и умело им управлять! Поэтому, мировое правительство, имея прямой доступ ко всем каналам информации и масс-медиа, всеми методами скрывает истиную информацию, дающую ключи к знаниям о жизни и её принципах! Основными и фундаментальными в мировоззрении являются знания о колебательных и резонансных процессах Материи.
Фух! Это было только вступление - инициализация опорных знаний.
А теперь переходим к главному вопросу - жерновцы и их роль в жизни человека.
Так вот ключевым пунктом в волновых процессах является форма материи, которую она приобретает в результате резонансных явлений - это ТОР /бублик по-простому колхозно-крестьянскому/.
А главным элементом Тора является Вихрь! Это и есть тот главный элемент, который является точкой преткновения всех и вся!
И доказательством этому является исконные древние понятия - посолонь или противосолонь, которые наши великие предки использовали сотни тысяч лет!
И нынче различные контактёры в наше время получают подтверждающую информацию - правостороннее /посолонь/ направление вращения вихря благотворно влияет на все обменные процессы в организме человека и в природе, а противосолонь - оказывает угнетающее и деструктивное влияние.
Вместе с тем надо заметить, что все временные процессы теснейшим образом связанны с вихревыми вращательными процессами - это и есть проявление пространственного резонанса. То есть, если правильно и верно создавать Вихри, то можно воздействовать на время! Эта истина, которую знали наши великие предки. Они всячески пользовались этим в быту и в жизни! Начиная с самого малолетства, они учились управлять временем - сжижать его и разжижать /уплотнять и разуплотнять/.
Отсюда и идет понятие характерников! Наш выдающийся непобедимый отаман Иван Серко умел управлять временем - он мог одновременно появится в нескольких точках боя! И другие характерники это также умели - умелым вращением своей казацкой шашкой они закручивали такие правильные Вихри, что тем самым управляли временем - сжижали его и разжижали. И даже могли на лету поймать пулю или уклониться от стрелы, что без сжижения времени практически невозможно.
В детстве самыми простыми машинами времени является Юла и Скакалка! Они-то как раз и служат для приобретения навыков управления временем! Здесь главное не наличие этих механизмов, а главное иметь понятие, как они работают и как их применить - это как раз и есть те принципы, о которых я говорил в предыдущих статьях - визуализация, мотивация, концентрация внимания и другие.
В повседневной жизни у наших предков были уже взрослые машины управления временем - веретено, гончарный круг, козацкая шашка, ну и конечно же - жерновцы!
Самый главный элемент в этой машине времени - это даже не то, что она создает Вихрь! Главное - правильно ей пользоваться - необходимо визуализировать, то есть вложить образ в ту муку, которую вручную / обязательное условие/ получает человек в результате вращения в правильном направлении /посолонь/ жерновцов! Такой хлеб, испеченный из этой визуализированной /облагороженной образом творящего это изделие/ муки - приобретает мистические волшебные омолаживающие свойства!
И для этого даже не надо бегать в аптеку и совсем не нужны деньги - таблетки молодости в ваших руках! И при этом без всякого химического последствия! Крути свои годы в любую сторону в любом направлении! Отматывай своими руками и созидай свою жизнь самостоятельно!
Кстати - С НОВОЛЕТИЕМ 7529 С.М.З.Х. ВАС, РУСЫ-СЛОВЯНЕ-АРИЙЦЫ!
Ось така фігня, малятки, любі хопчики й дівчатки!
=GrafBorisfen=23.09.2020 =Юрий Андреевич Сафроненко - живорождённый сынСловянского Рода Арийского НаРода Великой Белой Расы= /страна ПРОЗРЕВШИХ Русов - РУСЬ - это Наша ВСЯ ПЛАНЕТА Мидгард-земля/
======
Ось таке наче простеньке слово - жорна.
А за ним стоїть ціла епоха. Епоха геноциду Української Нації. Завдяки цьому незатійливому простенькому механізму вистояли Наші прадіди, нащадки Київської Русі, вижили! Бо потихеньку по ночах обертали цей чарівний життєвий механізм, щоб отримати хоч трішечки борошна, роздобутого у мишачих норах у полі, та по зернинках у темряві, щоб не бачили "мисливці за п'ятью колосками", потайки несли додому для нашого з вами життя та щастя... Інакше не було б нас нині... =GrafBorisfen=
- Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.
А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. « Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось.»
Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого НКВС і шепотів тихо: « Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.
І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.
А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»
І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась , а серцем за любов. І жила.
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась...Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.
Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.
Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.
Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.
Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…
А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.
- Чому ж – зозулине? - спитала Оксана. - Люди, як люди…
- Росія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і Росія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше…Більше… Більше!..
(с) Дзвінка Торохтушко
Благовіщення
Фото: пам’ятник жертвам Голодомору, що стоїть у селі Вікторівка на Черкащині. Зробив його місцевий мешканець — Олексій Коваленко, аби вшанувати односельців, померлих під час голодомору.
«Задумалося мені зробити невеличкий такий пам’ятничок із п’яти-десяти жорен. Але люди про це як дізналися, як почали мені ті жорна звозити! І з нашого села, і з сусідніх. То вже на подвір’ї не було місця для них. Більш як сотню жорен я використав для пам’ятника, а деякі залишилися, ось і досі лежать«, — розповів автор пам’ятника...
Жорна. =Василь Симоненко=
Натуга на руках, від втоми чорних,
здувала жили, ніби мотузки.
Каміння клацало зубами в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно, а мука…
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні материнські руки
тягли за ручку камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумивиті,
і борошно, мов біла кров, лилось…
Це все було в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм радісну зловтіху
у голосі ворожому, чужім,
що заглядали кривда й люте лихо
у наш - для щастя виведений - дім.
Хай сатаніють виродки од крику -
нас не знобить од їхньої хули:
нам жорна ті із кам’яного віку
на танках варвари з Європи привезли.
І то для них таки й була наука,
коли - у всього світу на виду, -
немов у жорнах, дужі наші руки
перемололи варварську орду.
Народе мій! Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг не принизять жорна —
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситься злість ворожа, чорна —
нічим не очорнить твоєї боротьби!..
Цілую руки, що крутили жорна
у переддень космічної доби.
Біографія
Симоненко Василь Андрійович
Василь Симоненко
1956 рік. Після знаменитого XX з'їзду КПРС, на якому тодішній більшовицький генсек Микита Хрущов вжахнув світ убивчо-викривальною доповіддю про нечувані злодіяння сталінської бандократії, здавалося б, на нашій вистражданій землі ніколи не повториться розгнуздана вакханалія багатомільйонного людомору. Та недарма в народі кажуть: із крокодилових яєць орли не вилітають. Як засвідчило життя, ніколи тоталітаризму не набути людського обличчя.
Не минуло й десяти літ після останнього цунамі сталінських репресій зими 1953 року, як над Україною знову замаячила лиховісна примара політичного терору. На той час на історичну арену ступило бунтівливе покоління шістдесятників, яке й стало об'єктом звірячої ненависті принишклих після критики культу особи сталіністів.
Ще одебілений од необмеженої влади Хрущов лишався на всіх найвищих партійних і державних щаблях, а вчорашні сталінські круки зграями потайки зліталися під чорне крило Леоніда Брежнєва і затято гострили сокири для реваншистського терору.
Першими мали злетіти голови розумників із "гнилої" інтелігенції, яка за природою своєю була непримиренним ворогом будь-якої тиранії. А найпершими серед перших повинні були розкришитися під обухом нового людомору черепи вільнодумних письменників. І коли розпочалася повзуча реставрація сталінщини, саме народні речники відкрили своїми лобами брами концтаборів і таємних кадебістських психушок.
В Україні скорбний мартиролог брежнєвського терору судилося започаткувати не комусь іншому, як двадцятивосьмилітньому талановитому поетові, сурмачеві знедоленого покоління дітей війни Василеві Симоненку.
Народився Василь Андрійович на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни.
Після закінчення 1952 року середньої школи Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. Одержавши через п'ять років диплом "літописця сучасності", працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Черкаська правда", "Робітнича газета". Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.
Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить для Василя Симоненка. По-юначому щиро повіривши після XX з'їзду КПРС в торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської "відлиги" і не ввійшов, а вітром-вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства. Вже перші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер.
Як справедливо зазначала народжена хрущовською "відлигою" критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю і молодечим завзяттям. Уже перша його збірка поезій "Тиша і грім" (1962) стала яскравим явищем не лише в тодішній зпекотілій літературі, а й у суспільному житті України.
Такий творчий старт легко міг запаморочити молодого поета, збити його на соцреалістичні манівці. Як це, до речі, сталося з багатьма його ровесниками-віршописцями. Малообдаровані від природи, але жадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у "вірні підручні партії", аби прицмулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовими власниками державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів.
Симоненка нітрохи не манила вся ця мішура. Не з службового обов'язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем він і посвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатися партноменклатурі. А ще більше не подобалася їй поетова непідкупність, його загострена соціальна чутливість, причетність до суспільно-політичного руху, породженого розвінчанням злочинів сталінізму неконформістським племенем шістдесятників.
Як відомо, напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською "відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з'явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об'єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.
Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження.
Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі.
Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів,
Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали.
Звичайно, керована "вірними ленінцями" Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, "в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів".
Щоправда, ще задовго до політичного краху великого "кукурузника" Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за обнадійливими "відлигами" не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів.
Хіба ж не про повзучу реанімацію сталінізму свідчив бандитський розгін із застосуванням пожежних машин і водометів мирної сходки київської молоді біля пам'ятника Тарасу Шевченку в соту річницю прибуття з Петербурга домовини з прахом Кобзаря для перепоховання в українській землі? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринків пронафталіненого жупела українського буржуазного націоналізму? Чи як можна було розцінити свавілля цензури, яка в кожному правдивому слові поета чи газетяра вбачала "наклеп на прекрасну радянську дійсність" або "паплюження соціалістичних ідеалів"?..
Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:
"Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни"…
Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку! Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три чисниці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це — усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи.
Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам... Не тільки в пору князювання "товариша" Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської "перебудови" на цю тему було накладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому "обробили", а точніше — прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.
Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення.
Якби на місці Симоненка опинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі-дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки "Тиша і грім" зовсім не випадково.
У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками рідного народу. У протруєній класовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг на голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь-якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та карального апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністів слово "поет" було символом не просто "гнилого інтелігента", а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу.
В останній фазі правління Хрущова перелицьовані сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30-х років, винуватцем усіх бід в країні виставили творчу інтелігенцію. І найперше місце серед вигаданих відьом за більшовицькою традицією було зарезервоване письменникам. Тому виховані на постулатах неосталіністської політграмоти черкаські стражі порядку, здибавшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити.
Уже ніколи й нікому точно не встановити, яка "душевна" розмова відбулася в них із Симоненком, але факт залишається фактом: тієї лиховісної ночі Василь невідомо чому опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру.
Коли наступного ранку в редакції газети, де працював Симоненко, стало відомо про сумну пригоду Василя, в Смілу негайно виїхали його колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і поет Микола Негода. Скорбний репортаж про ту поїздку опублікувала 27 лютого 1992 року "Літературна Україна". Ось уривок із нього:
"Коли Василь (визволений з ув'язнення друзями. — О. М.) сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:
— Ось подивіться... Ми жахнулися: всі руки були в синцях.
— А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку.
— За що? — вихопилося в нас.
— Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... — Василь вилаявся і потім додав: — У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині..."
Щось обірвалось усередині... Оте Василеве зізнання друзям "по гарячих слідах" і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненкової трагедії. Так, його не вбили в каталажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськими побоями прирекли на повільне й мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притамувати які медицина виявилася безсилою.
І хоч що б там базікали компартійні адвокати брежнєвщини, смерть поета Симоненка аж ніяк не була випадковою. Як засвідчили подальші суспільні події, подібним способом, запозиченим у гестапо, були "знешкоджені" журналіст Євген Шинкарук, художниця Алла Горська, композитор Володимир Івасюк...
Передчасна смерть позбавила Василя невідворотної неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам-шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача. А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанинського благословення ім'я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсинуацій, злісних наклепів. Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.
З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964), збірку новел "Вино з троянд" (1965), "Поезії" (1966), "Избранная лирика" (1968), "Лебеді материнства" (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.
Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.
Олекса МУСІЄНКО
Українське слово. - Т. 3. - К., 1994.