Буває жінка, наче дивний вірш:
Усе в ній є, здавалося б, на місці,
доглянула себе у кожній рисці,
у римі кожній, але ти мовчиш,
і хочеш дочитати вірш хутчіш.
Буває жінка, наче модний вірш:
є всі деталі з присмаком туману –
чи щира, чи правдива, чи омана –
не розумієш, і тому не вчиш,
бо не запам'ятаєш ні на гріш.
Буває жінка, наче тихий вірш,
настільки тихий, мов сором'язливий,
настільки тихий, що уже глузливо
хтось хоче, щоб читали голосніш,
та він – такий, він – тихий... Дивні люди...
А він для тебе – той єдиний вірш,
який запам'ятаєш, хоч не вчиш,
який уже ніколи не забудеш...