Из Лины Костенко
"Веточка печали на могилу Пастернака"
Был частокол почти как почерк,
коль места для письма в обрез.
И окружал тот теремочек,
как будто призрак, белый лес.
А тишина! — сплошной Саврасов
и Нестеров. Дышать легко.
Переливалось на террасу –
черёмух пенных молоко.
Строй облаков люб, хоть не ярок.
Лелею свой лоскутный сад.
Живу. Зверею от помарок,
как и полсотни лет назад.
Печальный горизонт пастельный
прошью насквозь, как славы след, –
я не пещерник, не отшельник,
я просто-напросто поэт.
Земля снимает напряженье.
Я здесь не одинокий волк.
Моё прекрасно окруженье:
Шекспир, и Лермонтов, и Блок.
Свет купины неопалимой,
в нём память – опыта вдова.
Давно повесилась Марина,
но для меня она жива.
То, что навеки, не проходит
поверх барьеров и эпох.
Владимир изредка приходит,
чеканя командорский слог.
Что, громовержец? Что, Юпитер?
Наспорился, свой стиль творя.
А что орбиты и арбитры? –
здесь жизнь моя — там смерть твоя.
Отчаянье. Нет, не уверен.
Когда б за вами я – где прок?
Мой спор со временем империй
не разрешит и пуля в лоб.
Уж лучше пусть убьют опричники.
Леса… Леса… Леса… Леса…
Лишь предвечерних электричек
ловлю живые голоса.
Лужок и травостой по пояс.
Луч солнечный сквозь шапки гнёзд.
..И тот погост, где упокоюсь
под корневищами берёз…
(Перевод с украинского)
Ліна Костенко
Гілочка печалі на могилу Пастернака
Паркан тут щільний, наче почерк,
коли паперу вже в обріз.
Стоїть казковий теремочок
у білих привидах беріз.
А тиша! — Нестеров, Саврасов.
Ні трас, ні диму, ні машин.
Перелилася на терасу
молочна піна черемшин.
Милуюсь обрисами хмарок.
Плекаю свій маленький сад.
Живу. Звірію від помарок,
як і півсотні літ назад.
В печалі обріїв пастельних,
прорвавши славі сто тенёт,—
я не відлюдник, не пустельник,
я просто-напросто поёт.
В землі копаюсь — діло чисте.
Я ж не самотній тут, як вовк.
У мене гарне товариство —
Шекспір, і Лєрмонтов, і Блок.
Ота в печі моїй жарина,
і пам'ять — досвіду вдова.
Давно повісилась Марина,
але мені вона жива.
Це вже навіки. Це той вимір —
поверх бар'єрів і епох.
Приходить зрідка Володимир.
А що, посидимо удвох.
Що, громовержцю? Що, Юпітере?
Насперечалися ущерть.
Тепер у нас вже є арбітри —
моє життя і твоя смерть.
Мій розпач давній, затужавів.
Ну, я за вами, що було б?
Мій спір із часом, із державою
не вирішить і куля в лоб.
Хай краще вб'ють мене опричники.
Ліси... Ліси... Ліси... Ліси...
Лише далеких електричок
передвечірні голоси.
Лужечок з травами нежатими.
Останні промені навскіс.
І цвинтарик, де я лежатиму,
обнявши корені беріз...