На всі сто
/ читаючи Харукі Муракамі "На південь від кордону, на захід від сонця" /
"Наш мозок працює лише на 10 відсотків!" От поганець! Це ж скільки всього ми могли б досягнути!.. Що саме? Та яка різниця... От почекаємо, що він отямиться, викладатиметься, хоча б, на 99, тоді й побачимо...
Я вам більше скажу: ми і почуття наші використовуємо лише на 10 відсотків!.. Хіба ви не підозрювали цього?.. Не відчували, що десь там, в глибині, вирують такі емоції, просяться на поверхню такі відчуття, що дах може зірвати! От тільки очікують чогось... чи когось...
Якось би домовитися... зметикувати на трьох... Отоді і почалося б повноцінне життя!..
Не вийде, кажуть вчені!.. Насправді, нарікання на лінощі нашого мозку є не що інше, як нейроміф, помилкова уява про його роботу. Цей орган настільки енергозатратний для людського організму, що в процесі еволюції зайвих 90 відсотків просто відвалилися б. Можливості людського інтелекту – це інша річ, їх можна розвивати, хоча, ніхто ніколи не здатен буде визначити відсоток досягнутих вами можливостей, тим паче, їх межу. Кожен момент життя – це ваше рішення зручно влаштуватися на вже досягнутій або зробити крок в проведенні нової, що, безперечно, вимагає неабияких зусилль, – значно краще звинувачувати мозок у лінощах та сподіватися на його стовідсоткову потужність.
І, взагалі, продовжують вчені, є в нашому мозку когнітивна зона, завдяки якій ви мислите, от і ворушіть сірою речовиною, як розвивати ваш інтелект та розширювати межі ваших можливостей. Ви ж експлуатуєте повною мірою, тільки-но знадобиться, сенсорну зону, дбаєте про моторну... До речі, десь там поруч і ділянка, в якій згуртувалися всі наші відчуття та емоції!.. Дійте! Будь-яка діяльність змушує мозок генерувати нові нейронні зв’язки. У вашому розпорядженні мільярди нейронів, ще більше синапсів між ними і якщо їх збільшувати, зростатимуть і наші можливості!..
Ох, вже ці вчені - все знають! Правда, стосовно мозку їм ще не вистачає докопатися до однієї дрібнички: як формується людська свідомість, саме те, що робить нас неповторними, унікальними?
Дочитавши роман Харукі Муракамі "На південь від кордону, на захід від сонця" мені спало на гадку, що лейтмотивом його і є саме ця неповторність кожного людського життя, кожного з нас, те, про що так багато вже сказано, але що й досі залишається загадкою: "...у кожного своє життя, і ти за іншу людину відповідати не можеш. Це схоже на життя в пустелі – треба просто звикнути". Образ пустелі, роздуми, що пов'язують цей образ з життєвим шляхом виникає неодноразово: "Всі живуть по-різному, по-різному і вмирають. Але це не має значення. Після нас залишається лише пустеля", "Щось зникає одразу, без сліду, мов би відрізало, щось поступово розчиняється в тумані. Залишається лише пустеля", "Здавалося, я бачу перед собою висохлу, без всяких ознак життя, пустелю, в якій мене покинули самого"...
Чи означає це безкінечну нудьгу, розчарування, виправдовує бездіяльність, відсутність мрій, планів, якщо бути такої думки про невідворотний фінал? Намагатися просто подолати свою "довгу дорогу в дюнах", чи, навіть, якось вкоротити її?
Ми звикли що головний герой будь-якого твору має бути особливим, і очікуємо, як правило, певних вчинків, рішень, досягнень... Герой роману Муракамі – звичайна людина і попри свої потуги відкривати для себе світ і людей, він мало не застряг навіки в рутинному занятті редагування підручників, почуваючи себе безмежно самотнім та неспроможним що-небуть змінити.
Деякі з читачів навіть охарактеризували Хадзіме як негативного персонажа, опираючись на його власну оцінку самого себе: "егоїст, дурний, нікчемний тип. Гидоти роблю тим, хто поруч зі мною." Але ж варто розрізняти де самокритичність людини, що в певних моментах наближається до нещадного картання себе, до самоїдства, і де об'єктивна оцінка її особистості.
Змалку він ріс наче з ярликом "єдина дитина в сім'ї", що автоматично розцінювалося як "розпещений, зіпсований хлопчисько" і що спричинило його замкнутість у власному світі. (До речі, прихильникам цієї розхожої думки раджу інформацію для роздумів: Ідзумі мала молодших брата і сестру, яких терпіти не могла). Здається, те, що і Сімамото була одиначкою в сім'ї, було основною причиною їхньої дружби. Та це було лише поштовхом, а насправді з нею він: "потрапив у світ, про який ніхто не знав. Світ, схожий на потайний сад, куди вхід відкритий тільки мені одному. Слухаючи Ліста, я відчував, як росту над собою, піднімаюся на нову сходинку", а дівчинка була доладу цьому світові: "Кожен раз мені спадало на думку, що вона тримає в руках не платівку, а чиюсь тендітну душу, укладену в скляну посудину."
Хадзіме зізнається: "З дитинства що-небудь вигадую, уявляю, малюю в голові картину і починаю поступово виписувати деталі. Тут підправити, тут змінити. Щось на зразок моделювання". Він робить спроби "...знайти нове «я», почати життя заново. Сподівався, що, ставши іншим, виправлю допущені промахи. Спочатку здавалося, що у мене все вийде, але що б я не робив, куди б не йшов, я завжди залишався самим собою", і "Повторював одні й ті ж помилки, так само наносив рани людям, та й собі заодно."
Тяга Хадзіме до книг, до музики, до нових відчуттів ніколи не покидали його: "Тіло і душа прагнули туди, де я ще не бував, жадали свіжого повітря", "Людей тягне до чогось особливого. Можна дев'ять разів бити повз ціль, а на десятий випробувати таке... вище чого не буває. Всі чогось хочуть, до чогось прагнуть. Ось що рухає світом. Може, це і є справжнє мистецтво."
Найбільше дісталося героєві від читачів через його зраду Ідзумі з її двоюрідною сестрою. Але як складалися стосунки з Ідзумі? З самого початку герой почуває себе "дивно": "Начебто я вже не один, і в той же час така самотність навалилася, якої раніше я ніколи не відчував." Він впевнений, що "...через кілька років наш роман, швидше за все, помер би сам по собі. Ми були занадто різні, і з часом прірва між нами ставала все глибшою". Проте, черговий раз все сказане ним повернулося проти нього: "я був жорстокий з нею", "я спричинив їй великий біль"...
З сестрою Ідзумі все було по-іншому, це була фізична тяга, пристрасть: "Таємнича сила, що притягує, поглинає людей проти їх волі. Мабуть, її можна порівняти з ароматом парфумів... Немов смерч підхопив нас і поніс невідомо куди, але його сила рано чи пізно повинна була вичерпатися". Киньте в мене каменем, хто жодного разу в житті не був жертвою чужого магнетизму! А от хто при цьому звинувачував себе, краяв собі душу?.. Ау-у-у!..
Ідзумі перетворила свій життєвий шлях у справжню пустелю. Однокласник, намагаючись дати їй характеристику, не знаходить нічого іншого сказати як: "Її бояться діти". І коли Хадзіме випадково побачив Ідзумі в авто, "на гадку спало порівняння з кімнатою, з якої винесли всі меблі, до останньої табуретки. І це бездушне, спустошене обличчя, що нагадало мені морське дно, мертве і безмовне, дивилося на мене не відриваючись", "Вона живе в цьому застиглому беззвучному світі за шибою. На її нерухомих губах застигло небуття, без кінця і без початку".
Найскладніше сприймається образ Сімамото, про життєвий шлях якої ми можемо тільки здогадуватися. Маючи з дитинства фізичну ваду, красива дівчинка вирішила приховати свій біль (фізичний і душевний) від інших. Пісня Ната Кінга Коула "Уяви" ("Коли тобі погано, уяви, що ти щаслива. Це не так важко"), як зрозумів з роками Хадзіме, "нагадувала мені ту усмішку, що постійно світилася на обличчі Сімамото".
Її поява в житті героя через двадцять років в деяких моментах сприймається містично. Сімамото перетворилася в справжню красуню, позбавилася кульгавості, можемо здогадуватися про її матеріальне благополуччя, але нема жодних підстав вважати її щасливою: минулі роки вона називає пусткою, ми дізнаємося про смерть її дитини, але зовсім нічого про чоловіків у її житті, і як приреченість звучать слова: "Зі мною вічно так – нічого хорошого не чекай. Варто мені тільки з'явитися – одразу все шкереберть".
Для нас, як і для Хадзіме, стає шокуючою здогадка, що слова Сімамото: "Ти потрібен мені весь", означають, що їй потрібне було його життя, що дорогою в Токіо вона планувала на повній швидкості вивернути кермо "БМВ" і, таким чином, бути навіки повінчаною зі своїм коханим смертю.
Беззаперечним позитивом наділив автор образ Юкіко. Вона змогла перебороти свій біль і розчарування, і тільки в кінці роману ми пізнаємо по-справжньому силу її характеру, глибину почуттів, зберегти які їй допомагає життєва мудрість, певна раціональність мислення...
О, з яким задоволенням дехто закидав би мене зараз доріканнями в діапазоні від меркантильності до цинізму! Як можна змішувати почуття з розважністю, обміркованістю! Даруйте, але ж мова не про підміну почуттів якоюсь корисливістю чи лицемірством. Та й хто сказав, що наші емоції позбавляють нас можливості думати?! Саме вони перетворили багатьох в поетів, філософів!..
Здається, що Хадзіме і Юкіко, просто, пощастило зустріти один одного – випадковість, яка так і не трапилася Ідзумі, схоже, що і Сімамото... Але що таке випадковість? За великим рахунком, все в житті можна вважати, як випадковістю, так і закономірністю!.. Випадковість – свій шанс у житті – треба зуміти не втратити, бути готовим до нього. Повертаючисть до роботи мозку, далека від нейробіології та інших нейронаук, дозволю висловити собі примітивне і банальне припущення: наша готовність до цього – це наявність нових синапсів – зв'язків між нейронами (насамперед, когнітивної зони та тієї, де тісно нашим емоціям)), тобто, це наша готовність до життєвих несподіванок, змін, випробувань, це досвід, здобувати який – справа наших рук, себто, мозку...
І образ пустелі? Як і чим її, тобто, наше життя, наповнити? Думаю, що відповідь автора криється у роздумах Хадзіме на завершення роману: "Ілюзії, з яких були виткані мої мрії, більше не допоможуть. Порожнеча завжди і скрізь залишається порожнечею. Я довго був занурений в неї, змушував себе якось в ній освоїтися і, врешті-решт, опинився в тій же порожнечі, з якою потрібно звикнутися. Тепер моя черга вселяти мрії іншим, будити чиїсь фантазії. Ось що від мене вимагається. Нехай цим мріям і фантазіям не вистачатиме енергії. Можливо. Але все одно, якщо в моєму існуванні є хоч який-небудь сенс, я повинен продовжувати цю справу, наскільки вистачить сил..."
Звичайно, що ніхто не подолає наш життєвий шлях за нас, але це не означає, що ми повинні приректи себе на самотність, не намагатися пізнавати себе та інших, не нести відповідальності за них і за тих, хто прийде після нас... Не відмовляйте собі мріяти, віддаватися емоціям, будувати плани та шукати можливості їх втілення, тобто, жити так, щоб здавалося, що сьогодні наш мозок і наші почуття виклалися на всі сто!..