Мій старесенький зошит – найбільш непомітний із трьох.
Він – найдовше живе, він і їздив зі мною – найбільше.
І нехай не тримають на мене образи два інші –
я із третім розкутий безмежно, коли ми удвох.
Я прощаю йому всі помилки – від перших рядків,
від наївних, мов юність, рядків про кохання наївне.
Дотепер я зворушений кожним рядочком нерівним.
Дотепер я пишаюся – як я любові хотів.
Я – дорослий, я – інший у зошитах тих, у нових,
я із ними не часто пригадую юність і святість...
І сучасн, нові, і старенький: це – щастя, це – свято.
Всі – мої... Всі – потрібні... Життя перечитую в них...