"Все тече..."
"Жінка в пісках" — культовий роман японського письменника і драматурга Кобо Абе, що вже шість десятиліть викликає у читачів зацікавленість та заставляє замислитися над багатьма питаннями. Прочитала ще й кіно подивилася, як сказав би Достоєвський в подібному випадку, щоб "сугубо страдать" ))
Основа сюжету – неординарна ситуація: вчитель, ентомолог-любитель, полюючи за новими екземплярами комах у піщаній пустелі, забредає у Богом забуте село, де будинки розташовані в піщаних ямах. Йому пропонують переночувати у помешканні самотньої жінки, куди він спускається мотузяною драбиною, яка безслідно зникає. Перед чоловіком відкривається страшна правда: його вирішили залишити "помічником" цієї жінки назавжди, бо село заносить піском, який безкінечно вигрібають, а робочих рук не вистачає...
Коли в людини спокійне, розмірене життя, коли зовні, принаймі, все складається благополучно, вона – вінець творіння! – вважає, що не існує проблем, які не можна було б вирішити, що все в її руках, все залежить від її рішень, зусиль, сили волі... Та в патовій ситуації їй доводиться прийняти реальність, з якою судилося опинитися віч-на-віч, змиритися з обставинами, почати жити іншим життям...
Так, людина може звикнути до будь-яких умов, але чи означає це втрату свободи, втрату власного "я", адже крім зовнішніх факторів життя ми вміщаємо в собі свій власний світ, де теж не все так просто, не все влаштовує, не все зрозуміло, але ніхто не може завадити нам відчувати, думати, пригадувати минуле, аналізувати, переосмислюючи своє життя та його цінності, – це та свобода, якої ніхто не може позбавити нас, яка приведе до прийняття правильного рішення, коли настане такий момент...
Важко залишатися байдужим до таких змін в житті героя, – вони асоціюються у кожного з чимсь своїм чи заставляють замислитися, що ніхто не застрахований від непередбачуваних обставин, які можуть перевернути все твоє життя, і на фоні того, як проходить вимушена адаптація героя до нових обставин, на фоні тих моментів, коли він намагається знайти вихід з цього становища та його роздумів, народжується безліч запитань:
– чи минуле, що вважалося благополучним і щасливим, було таким насправді;
– чи набагато відрізняється будь-яка інша праця від рутинного щоденного вигрібання піску;
– чи може самотність в багатолюдному місті бути більшою, ніж перебуваючи весь час з однією-єдиною людиною;
– чи насправді ми настільки важливі для суспільства і воно вдарить на сполох, коли ми раптом зникнемо;
– чи реальна цінність паперів, за які ми боремося ціле життя, чи це умовності нав'язані нам системою, правила гри;
– чи суть життя не одна і та ж у всіх, а різні тільки декорації;
– чи мета нашого життя і наші заповітні бажання є саме тими, за які ми повинні боротися;
– чи наш розум і мораль завжди можуть отримати верх над нашими інстинктами;
– чи вірне розуміння правди і фальші, випадковостей і закономірностей......
– .............
Неможливо, говорячи про роман, не сказати про його символ – пісок, який за своєю образністю може конкурувати, хіба що, з водою. Ці дві важливі складові природного середовища схожі між собою тим, що складають враження монолітної субстанції, яка, насправді, легко розпадається на часточки, як кажуть, легко проходить крізь пальці, що наділило їх метафоричним уособленням часу,– недарма саме вода і пісок були обрані для перших годинників: пісковий (клепсамія) та водяний (клепсидра)... Вони весь час перебувають в русі, течуть, але їх рух відмінний: вода - це життя, вона омиває, оновлює, дарує сили і енергію; пісок засипає, налипає, руйнує, він підступний і вимагає невпинної боротьби... З кожним наступним рядком роману пісок стає все більш і більш значущим символом, перетворюючись з непомітної однієї шістнадцятої міліметра в непереборну природну силу, яка раз у раз намагається просто засипати ненадійне житло і задушити героя, якому не залишається нічого іншого, як братися до праці – важкої щоденної праці вигрібання піску, а ще важчої – вирватися за рамки того сприйняття життя і світу, багато в чому навязаного суспільством, і усвідомити свою внутрішню свободу...
Коли мотузяну драбину одного дня залишають, і чоловік, нарешті, може покинути будинок-яму, він замислюється над тим, чи є в цьому поспіх, адже тепер він вільний, до того ж, йому не терпиться поділитися своїм відкриттям добування води.....
Уривок з роману :
"Оскільки землю обдувають вітри й розмивають води, то неминучим є і утворення піску. Поки віють вітри, течуть ріки й хвилюються моря, доти із землі безперестанку народжується пісок і розповзається по ній, наче живі створіння. Пісок завжди перебуває в русі. Повільно, але невідступно він заполонює й руйнує земну поверхню...
Цей образ рухомого піску розтривожив і приголомшив чоловіка. Отже, безплідність піску зумовлена не його сухістю, як це звичайно вважають, а безупинним рухом, що не дозволяє живим істотам мати постійну оселю. Яка величезна різниця між піском і безрадісним життям сучасної людини, прив'язаної до одного місця!
Безперечно, пісок непридатний для життя. Але невже прикутість до землі — абсолютно необхідна умова існування? Хіба вона не спричинює огидного суперництва між людьми? А якби зректися її і віддатися на волю піщаному плину, то й ворожнеча мусила б зникнути. Адже і в пустелі цвітуть квіти, живуть комахи та звірі. Завдяки великій здатності пристосовуватися, вони вирвалися за межі суперництва. Як оці жуки-стрибуни...
Малюючи в своїй уяві образ рухомого піску, чоловік іноді відчував, ніби сам почав плисти разом з ним..."