Є найвища свобода – свідомо іти під дощем.
Не попасти під дощ, а іти під дощем – за бажанням.
І не просто іти, а іти попід руку з коханням –
щоби щастя природи й кохання злилися у щем
невимовних, оголених, щирих людських почуттів,
почуттів, над якими – лиш небо, нічого, крім неба.
Під холодним дощем так потрібна рука твоя тепла,
наче янгол з холодним і теплим крилом прилетів.
Крок за кроком – крізь дощ… Ти – як я, ти – хотіла дощу.
Ти – так само, як я, – попід дощ захотіла зі мною...
Цей небесний потоп дав нам щастя Ноеми і Ноя.
Хай паде, хай гримить – я твоєї руки не пущу...