***
В пути совсем расстроился наш оркестр,
ни базарный смех не радует, ни церковный крест.
Барабаны, как раненных лица, сшиты из клочьев.
Нашу музыку, дорожные наши псалмы,
отогреваем, как полярники среди зимы,
и пробуем слушать поодиночке.
Страна, по которой бредем, идет коту под хвост.
Горькая в ней красота и нежная злость.
И столько сволочи за каждым углом.
Черное небо над ней, веки ее золотые.
В церквах лежат убитые ею святые.
Воображаю, что по пришествии они скажут втором.
Музыку тянем мы на плечах.
Она горит, как мертвецы в коммунальных печах.
Пылает туберкулезными своими огнями.
От нее распадаются детские сердца,
Бог распадается на Бога-Сына и Бога-Отца
и лучших побивают строительными камнями.
Все ж новый город зовем звуком своих голосов,
входим в него , как на рынок стая уличных псов,
входим, как в ад, в круг однодумцев,
голоса выпускаем, как стаю птиц,
музыка наша добивает до божьих зарниц,
толпа вокруг нас - из праведников и безумцев.
Поем о светлом прошлом в песнях своих,
наша страна была, как рождественский стих,
бунтуя и веря, шла в гору.
Поем, что все к нам в руки вернется опять,
ведь память - точно офсетная печать
тревожную втиснет любовь в черную краску набора.
Священники нам подпевают. Печальны у них глаза.
У богородицы на щеке оживает слеза
и соль ее разъедает икону
Музыка наша! Мы лишь музыканты простые,
Молятся за нас в могилах своих святые
и самую темную мы прошли уже эону.
Пока хоть кто-то не спит, пока голоса слышны,
темные страхи не так страшны
и все равны перед виселицей на майдане.
И музыка наша, и нотные наши листы,
и на соседских домах мелом кресты -
после этой службы прежним никто не станет.
Мелодии наши светили нам среди мглы,
мы шли этой дорогой, хотя и не все дошли,
мы все хотели эту ноту безумную взять.
Уходим из города, не прекращая играть.
И дождь страну поливает опять
и городских бездомных хлипкую рать.
с украинского перевел А.Пустогаров
+ + +
Зовсім розстроївся дорогою наш оркестр.
Не тішить нас ні базарний сміх, ні церковний хрест.
І зшиті у нас барабани, мов ранені піхотинці.
І музику нашу, наші дорожні псалми,
до яких ми звикли, мов полярники до зими,
ми тепер намагаємось слухати наодинці.
І країна, якою ми бредемо, сходить на пси.
Стільки в ній ніжної злості й гіркої краси.
Стільки наволочі на кожному перехресті.
Чорне над нею небо, повіки її золоті.
По церквах лежать замучені нею святі.
Й можна лише уявити, що вони скажуть
по другім пришесті.
І музика наша, яку ми тягнемо на плечах,
палає, ніби мерці в комунальних печах,
горить своїм глибоким сухотним горінням.
І розпадаються від цієї музики дитячі серця,
і розпадається господь на бога-сина й бога-отця,
і найкращих із нас забивають будівельним камінням.
А проте входимо до міста і починаємо спів.
Входимо, ніби на ринок зграя вуличних псів.
Входимо, наче в пекло, в гурт однодумців.
Входимо і випускаємо голоси, мов птахів.
І музика наша торкається божих верхів.
І натовп довкола нас складається
з праведників та безумців.
І співаємо про те, як добре нам велося раніш,
як наша країна повнилася любов’ю, ніби різдвяний вірш,
як наша віра зводилася на непокору.
Співаємо про те, що світ повернеться нам до рук,
що наша пам’ять, наче офсетний друк,
втисне тривожну любов у чорну фарбу набору.
І співають із нами згорьовані панотці,
і оживає сльоза в богородиці на щоці,
і роз’їдає сіллю своєю церковну дошку.
Музико наша, ми всі перед тобою прості,
це за нас моляться в своїх могилах святі,
це нам трапилось пережити цю темінь найдовшу.
Але доки триває наш спів, доки хтось не спить,
доти не так жахаєшся власних жахіть,
доти ми всі рівні перед шибеницею на площі.
І музика наша, і наші нотні листи,
і мальовані крейдою на сусідських домах хрести –
ніхто не вийде таким як був із цієї прощі.
Мелодії наші світили вам серед цієї імли.
Ми всі йшли цією дорогою, хоч і не всі дійшли.
Ми всі намагалися взяти цю божевільну ноту.
І наш оркестр виходить за місто, не уриваючи гри,
і дощ поливає країну, поливає згори
міських безпритульників,
підвальну дрібноту.