«Ти – добра, чи – зла, є провідниця»
– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
воно складне, але цікаве й славне,
джерельної води пиття,
далеке… і таке недавнє.
***
Маленька донечка проснулася,
сміється,
не жадібна на посмішку.
Дивись –
у щічках ямочки, волосся в’ється.
Тьху, тьху… «не гарна»,
ой-йой-йой… не злись.
Віддавай час дитині.
Він! – є цінним.
Усмоктуй в себе цього – кожну мить.
Не думай, що життя буде незмінним,
поки не виросте, а там і закипить.
Так.
Виросте і полетить на крилах
в своє буття.
Лишаємось одні.
В яких би не закручувало вирах,
будуть бальзамом в спогадах ці дні.
***
Вбирала в себе, кожен рух дитини;
мінливість настроїв,
початок всіх пізнань.
Те, вариво, від днини і до днини,
давало сил від страху й коливань.
Допоки пташеня ще у гніздечку,
насолодитися присутністю хотілось,
відкласти в серце,
в пам’яті – скраєчку,
щоб в старості усеньке відродилось.
І не шкодую – правильно робила,
бо при мені росло моє дитя –
в любові й щирості,
а це – велика сила!
Завчасно зменшити могла часу тертя.
– Але, бабусю, треба на щось жити?
Багато в чому постає потреба.
Одяг, харчі… усе треба купити
і те… і це… все хочеться.
Все треба.
– Ой, доню! Знаю. Всі часи не легко,
ще коли сам з маленьким немовлям.
Мені, зробити вибір, було легко,
хай навіть, як здригалося життям,
я вирішила – обійдуся мАлим,
є їсти, пити… от і Слава Богу!
В дитини щосекунди буде мама,
моя присутність завжди в допомогу.
Священний всесвіт – «матір і дитина»,
розрушити не маю права,
в нім – вічність і душа невинна,
її майбутнє – ганьба?
а чи – Слава!
Мені! Довірено споглядати цю душу.
Честь «бути пастухом» дана – Мені!
На цій землі – Я! рятувати мушу.
Не легка суть – ці важелі земні!
Ми у роботі,
в задоволенні хотінь,
а не у битві за безсмертну душу.
На відстані…
З дитиною лиш – тінь!
Її, без нас,
цей світ, трясе мов грушу.
Чи в затишку, під крилами матусі,
разом поборюємо болі і страхи.
Життя не має – в тихоплиннім русі,
дороги, знань душевних, є важкі.
Настане вибір – дитя?
чи робота?
Тягар беремо. Все – заради неї.
На плечі звалиться ще і скорбота,
пекельна втома – ось, твої трофеї.
Ти матимеш на стіл усі принади,
але дитиночка самотня і без мами.
Смаколики, дарунків водопади…
й ласкаві руки,
вона – між світами.
***
«Бог дасть дитину – дасть і на дитя!»
Життя не раз підтвердило подібне.
Незрозуміло як, стає подій злиття
і, ніби з Неба, падає потрібне.
Навести можу прикладів не мало,
вони, мов чудо,
промінь в темноті…
Страх, недовіра, все зникало,
лиш, впевненість – ми, не на самоті.
***
Іду задумана з роботи.
Уже темно.
Робити що?
Грошей немає знову.
Затримують зарплату.
Все даремно.
Хоч би на хліб, а не якусь обнову.
Мала дитина, чим нагодувати?
Вечеря є, а що робити зранку?
Закінчилося все.
Що їй сказати?
Ні скибочки немає до сніданку.
Вже скільки місяців
не бачили зарплати,
важкі часи і їм не видно краю,
здавалося б, уже не привикати,
але ж, дитину годувати маю.
Тільки учора мріяли про свято,
запланували стіл на Новий рік:
частину грошей на салати взято,
частину на м’ясне…
тепер – лиш крик.
Так.
Крик і розпач – що скажу дитині,
яка в передчутті веселих днів,
смачненького…
і те – лиш, в мріях нині.
Слова всі сказані.
Де взяти нових слів?
Враз, зупинилася – на відблиск,
під ногами,
щось відбивало світло з ліхтарів.
Молитва Богу і Святої Мами – почуті!
Щастя… в тисячі морів.
Розсипані по снігу копійки.
Хтось, загубив, чи не схотів збирати.
Немов, голодним видали пайки
і відмінили з голоду вмирати.
Я знаю –
втратиш більше, а ніж знАйдеш,
але то буде потім, а тепер,
є радість – на хлібину гроші маєш,
той, благодійник, всі печалі стер.
.
Зібрала копійки, порахувала,
а їх, рівненько, на одну хлібину.
Не більше і не менше.
Я стояла,
не вірячи очам, у цю хвилину.
Дає Бог день – дає і на цей день!
На завтра нам послав і їжу з Неба,
і свято буде, буде і пісень…
то ж, бідкатися нам про це не треба.
***
На другий день, лиш, премію дали.
Цього достатньо втілити всі плани:
салати, м'ясо, радощі малі,
мені й дитині – «лікувати рани».
Не знаю як, коли і де,
але згубила рівно половину.
Хай, без салатів Новий рік пройде,
не засмутило ні мене, а ні дитину.
Бо так і є –
більш втратиш, ніж знайдеш,
але, ті копійки, були спасінням.
Хтось – нам.
Комусь і ти прийдеш,
у поміч – мої гроші є насінням
Може тепер якась радіє мати,
що матиме хлібину на столі.
Чи мені, вкрай, потрібні ті, салати,
а в неї, може, діточки малі.
На другий день, сусідка завітала:
«Рятуй, сусідко, боюсь пропадуть,
різних салатів стільки «настругала»,
а до Різдва вже гості не прийдуть».
Неділю, майже, ми салати їли,
їх різновиди… цей дарунок з Неба.
Мабуть за те, що з радістю уміли
приймати й віддавати.
Так і треба.
І ти, дитино, теж навчися тому
й дитя навчай.
В тім є велика сила.
Найважче – це протистояти злому.
В печалі серце, то – жива могила.
Як на душі спокійно, значить – усе добре!
Не може бути спокій там, де скупість,
де заздрість, злість… маскована в хоробре,
а, навіть – малість, визиває підлість.
Ми так не вміємо радіти у дрібничках,
саме вони і є наше життя.
Так-так, вони у цих – криничках,
які ми закидаємо сміттям,
бо вміємо надіятись на себе
і вірити не Богу, а собі!
І покладаємось на всіх – «когось»…
і «тебе»,
й вину шукаємо – у «комусь»…
і в «тобі».
***
Життя навчило, дякувати Богу
за все – і добре, і погане,
у дні найважчі, вчасну допомогу:
«Дай Боже, помочі, й коли мене не стане».
Як стану перед Ним відповідати,
чи вичистила все сміття з криниць,
чи вміла – брати,
також – віддавати
із радістю, без потайних дрібниць.
Було б кому, мені це пояснити,
ще з молоду, та були у роботі
батьки, діди…
заможно, щоб прожити,
віддали час не дітям, а турботі
про хліб, а не про наші душі…
Часу на це лишалося, лиш, крихти,
а спраглі душі, всі лежать – на суші,
їм вчасно, не давали нектар пити.
Саменькі борсалися у цім світі,
лобами стукалися у всі стіни.
Я ж, бо – дитину залишала в літі,
в своїх обіймах, прикривала спину.
І не шкодую.
Прикривай і ти.
Ти мати, а вже потім робітниця.
Показуй, як сади можуть цвісти…
Ти – до добра,
чи зла… є провідниця.
Що вибереш сама – те і даси.
Як світло понесеш – ведеш до Світла.
У темряві ти не знайдеш краси,
але людина і до цього звикла.
Їй, вже здається – так і має бути,
блукаємо між ліжками й столами,
ломаччям віку… слуги й «баламути».
Не між деревами стоянка – між стовпами.
Стовпи не зацвітуть, стовпи німі.
Омана світу. Штучне світло.
А серед цього всього – штучні ми,
хоч, навкруги, віками усе квітло.
Тому й розказую, дитино, про життя,
несу тобі і праведне, і грішне,
усі свої роками набуття,
веселе, з розпачем, грайливе й смішне.
Роки мої, дають на це сміливість,
ділитись роздумами, висновками, болем…
Ми, в старості, всі маємо вже схильність,
сприймати ваші болі – своїм горем.
***
- Бабусю, гляньте.
До вас ручки тягне,
мов розуміє все, хоч немовлятко.
Усі ваші знання ввібрати прагне.
У маму вся!
Повчатися з задатком.
***
- Дай Бог, ще поживу на білім світі,
побачу, як вона буде рости.
Що роздуми мої і чорним шиті,
то, ти мене за них
і все… Прости!
11.04.2020 рік