« - Хочемо дізнатись від тебе,
Куди ти йдеш і звідкіля,
Як тебе звати і з якого ти клану?
- Йду я від заходу Сонця
На його схід,
І звати мене Трефулнгід Треохайр…»
(Скела «Встановлення володінь Тари»)
Сонце важким яблуком
Падає в зелену траву виднокраю,
Де німий синьочубий друїд Море
Ділить наш світ навпіл.
І викочується всевидячим оком
Між пагорбами пізнання спокійного.
А я думав, що Сонце –
Це мідний ґудзик чи то блискуча фібула
Загублені сумним дідом,
Біловбраним і білобородим –
Старішим за оці пагорби:
Золота кругла фібула –
Застібка на картатому кілті
Старого сумного ірландця
На ім’я Часопростір –
Він забув з якого він клану,
Хоча візерунок в клітинку
Мав би йому підказати,
Мав би йому нагадати,
Що всі дороги ведуть до Тари –
До пагорбу королів.
Але він забудько,
Бо народжений раніше Диявола,
Все йому пам’ятати несила –
Особливо у нас, в Ірландії.
Я прошу загублене Сонце зіграти мені на арфі
З бронзовими струнами-променями,
Я прошу Смерть розказати мені казку
Про тих, хто ховав століття у торбу латану,
Я прошу Хвилю сховати мої думки
Від людей чужих, від мечів іржавих,
Я прошу Сову зазирнути в мої сни
Своїми очима-тарелями,
А Крука прокричати мені услід
Закляття своє чорнокриле.
Я прошу….
Допоможіть мені відшукати
Загублене Сонце!