Де ти, пухнастий котику?
Як же бракує мені
Носика легких дотиків.
Може, хіба уві сні...
Як я тужу за нечутним
Нявчанням-мовчанням твоїм.
Перший і незабутній…
Наш ти полишив дім:
Де ти тепер, мій принце
Каспіан, Кася, Кас?
Де майорить вітрильце,
Що чекало на нас?
Плисти по срібній річці –
Річці незабуття,
Що, мов шовкова стрічка,
В’ється через життя.
Зоре моя пухнаста,
Друже мій чарівний,
Боже, яке ж то щастя
Було, як був ти мій!
Боже, яка ж то втіха
Була, як була твоя...
Лежав і все тихше дихав.
І душу не втримала я....
Шістнадцять щасливих років
Ти радість мені дарував.
Ставали все тихшими кроки...
І врешті цей час настав:
Ставало все легшим тіло,
І крила росли у душі,
І врешті вона злетіла,
І ти мене полишив...
Та часом – відчую погляд.
Краєчком ока – стрибок.
І вірю тоді: ти – поряд,
Ти ще не серед зірок.
...й надія, мов квітка, зростає,
Що ти повернешся знов
до нашої дивної зграї,
Мій принце, моя любов....
15.03.20