Мара Белчева
Згаса поволі день. Все далі й далі
одна по одній – хвилі вдалину…
Куди? Пощо? В яку далечину
із ними линуть і мої печалі?
Де море з небом зіллється безкрає,
де хмари, мов намисто з бісерин,
скрашають небо, саме там один –
немов примара – острів виринає
із глибини грайливої води.
І там, де чути хвиль бурхливих шерех,
спинилась я, зійшла на тихий берег,
де хвилі умирають назавжди.
Довкола тиш безмежна струмениться,
шереги піній темніють сумні,
Венера пломеніє в вишині
неначе діамант — пітьми зіниця.
Горить, зове… І раптом я збагнула:
тих, що у вир суцільної імли
відтак слідом за хвилями пішли –
я їхні сльози й сміх уже забула.
Горить, зове... В захопленні від неї
простую крізь камінну самоту –
до зірки, що і страх і темноту
розсіяла загравою своєю.
(переклад з болгарської — Любов Цай)
***
Оригинал:
Мара Белчева
Денят гасней. Далеч и все далече
една по друга мятат се вълни.
Къде? Защо? И към кои страни
с тях волята неволя ме отвлече?
Морето де се слива с небесата,
де облаци, бисерно-злат гердан,
обнизват небесата – като блян
изникна остров из недрата
на тъмните вълни игриви.
Там ази спрях и слязох на брегър,
на тихий бряг, де морните от път
вълни умират мълчаливи.
Акорди няма. В сянката вечерна
безкрай алея пинии тъмней.
Из далнини вечерницата грей
като елмаз – око в тъмата черна.
Грей и зове… Ония що оставих
там, зад вълните, как са те далеч
от мен; смехът и сълзите им веч
какви и за какво забравих.
Грей и зове. И с поглед аз към нея
вървя във таз – и в свойта – самота:
звездата що и страх и тъмота
разся, пред погледа ми щом изгрея.