Мамо, рідна, пробач за сльози.
Я до тебе пишу з привітом.
У дитинстві думав, що грози—
найстрашніше в житті. То квіти...
В порівнянні із тим,що бачу.
Як в городі бур’ян, розтяжки.
Знаю: серце твоє зараз плаче.
Потерпи. Вірю, це дуже важко.
Ми у вогні, в тилу аеропорту.
І по секрету—зброя “не фонтан”.
Не знаєш, в Бога вірити чи в чорта...
А, щоб їм пусто було, тим катам.
Від мене поцілуй Оксанку, хай слухняна буде.
Скажи, що тато скоро повернеться.
Нас кіборгами тут прозвали. Ті іуди
не знають, що АТОшник не здається.
Тут небо плаче щохвилини,
й щодня вмирають хлопці наші.
Винищувачі “Буратіно”
руйнують все. Комбати старші
нам занепасти духом не дають.
Якби ж ти знала, мамо, як щемить,
коли ті біси кров братерську ллють.
І уві сні так часто бачу мить:
як був малим, мені співала,
і ніжно гладила чоло.
Я тільки зараз зрозумів, як мало
дитинства доброго було.
“Я розлуки та зустрічі знаю,
бачив я у чужій стороні.
Чорнобривці із рідного краю,
що насіяла ти навесні...”
А цю весну я не забуду.
Один, два, три, чотири, п’ять...
Чекай, рідненька,скоро буду.
Люблю. Цiлую. Йду стрелять.