Пожовклим листям падає на трави
моє життя, та сходить нанівець...
Мов відблиски далекої заграви.
Чому ж такий нерадісний кінець...
Як тяжко кожен раз перемагати,
приборкувати відчайдушно страх.
Скоріше б повернутись у пенати,
щоб закінчився цей нелюдський жах.
Ятрить, бентежить душу діва-осінь,
щоразу обіймає в пізній час.
Я все наосліп бідкаюсь і досі,
то на що ж сподіваюсь кожен раз.
Кому потрібне було моє слово,
для чого, Боже, даний був талант.
Чи випадково, просто помилково,
отримала я справжній діамант.
Яке ж то щастя володіти словом...