Як давно це було і як зовсім недавно...
На поличці, в стареньких книжках, випадково
я знайшла невеличку листівку від тата.
Розгорнула — чудовий малюнок і фото.
Тільки декілька слів, а яке почуття:
— Дочекайся, люблю тебе, Майя!
Тільки декілька слів.., а насправді — життя.
А насправді, велике і щире кохання,
коли навпіл і радість, і туга, і пісня одна.
Зупиняю думки, тільки спогади бачу
крізь роки замальовки життєвих подій.
І себе ще маленьку в рожевому платті
на руках в татуся на святковім параді
біля вишень квітучих, травневих садів.
“Покоління обдурене” — скажуть про них...
Покоління, яке подолало розруху?
Після битв і страждань, і страшної війни?
Зараз тільки пройди чи проїдь, подивися:
у великих містах і в районах малих,
де колись височіли гіганти-заводи,
всюди мружаться вікна, як очі сліпі,
в занепалих, зруйнованих нині спорудах.
Їм нелегко жилось, їм дісталась терниста дорога,
тільки я не про це (зараз також — не всім марципан).
Я про радість життя, про уміння радіти,
навіть зовсім звичайним подіям, речам.
На студентське весілля картоплі в кожушках зварити.
З двох, що маєш, гарнесеньку сукню до РАГСу вдягти.
На останні купити в “кіношку” квиточки щасливі,
босоніж постояти, послухати тихі дощі.
Прочитати вірші невідомих (поки що!) поетів,
бути там, де потрібен, і там, де потрібно тобі.
Вони, певне, багато не встигли з того, що хотіли.
Недовчились, не бачили інші цікаві краї.
Але так намагались для нас все найкраще зробити,
як самі розуміли... Молились за наші часи.
Розрівняю папір, у долонях зігрію,
збережу для дітей і маленьких внучат.
Як я вдячна тобі, моя мамочка мила,
що чекала, повірила ніжним словам.
Поєдналися душі, два серця, дві долі
до останньої миті життя.