В который раз наследуем мы осень и платим лету виру за тепло,
и ветер вдруг отчаянно завоет своё больное: "Бы-ло всё..."
В реалиях иллюзий наших спален ей дела нет до грустности стихов.
Она сама заложница печали - ведь тленно золото мерцающих листов.
Минует. Успокоится. Вся слякоть перетечет тоскою между строк,
навеянных подлунными шагами по памяти базальтовых веков...
Ми вкотре успадкуєм осінь,
І сплатим літу мито за тепло,
У день такий шалено заголосить
Своє натужне вітер: «Вже було…»
В реаліях ілюзій наших спалень
Яке їй діло до сумних віршів?
Вона ж сама приречена до спалень,
Бо тлінне золото, а листя й поготів…
Минеться... і сльота у спокій
Перетече тугою між рядків,
Навіяних лунким відлунням кроків
У тверді перехресть базальтових віків.
Лана Сянська