Вона ридала над безкровним тілом,
Її єдиний любий син помер,
А серце матері-вдови боліло:
«О, як же буду жити я тепер!?»
Її відрада, син - у домовині,
Зійшлись сусіди, друзі і рідня,
Хто матері сльозам зарадить нині?
Їй жити з горем цим тепер щодня ...
Згадались ті жахливі смерті хмари,
Що вже колись закрили неба синь,
Як чоловіка любого ховала...
Тоді із нею разом плакав син.
Тепер вона сама зі своїм горем...
Хто може зрозуміти серця біль?
Вдивлялись очі в небо неозоре,
Й здіймались руки в трепетній мольбі.
В ту мить, у колі натовпу та учнів,
Учитель з Назарету в місто йшов,
Сумній юрбі Він крок зробив на зустріч,
Палала в Його погляді любов.
Христове серце стикнулось від жалю,
На тіло Він поглянув юнака,
Вдові промовив: Ти не плач в печалі!
Торкнувся нош із мертвим Він злегка.
«Юначе, встань!» - звучав Ісуса голос,
І диво: сів юнак й заговорив!
А люди, що стояли тут навколо,
Прославили, Того, Хто це вчинив!
Сьогодні Бог той самий, що раніше,
Готовий всім у горі помогти,
І як колись вдові назустріч вийшов,
Так прагне і до тебе підійти!
~ДЛВ~