В його очах ховався сум важкий.
Близькі цей раз незвично проводжали...
Бо кожен відчував той біль різкий,
Махав й мовчав услід із тихим жалем...
Хтось намагався підібрать слова —
Важливе на завершення говорять...
А він летів додому й точно знав:
Ніхто не жде, ніхто не буде поряд...
Ніхто не буде рахувати днів,
За татком любим лагідно скучати,
Дружина не напише: «Гарних снів!
Де ти уже? Не можу дочекатись!»
Коли в аеродром він прилетить,
Ніхто не поспішить його обняти,
Не скаже хтось: «Чекали ми цю мить!
О, як же сильно любимо вас, тату!»
Як сумно знати, що ніхто не жде,
Що той, кому ти був безмежно рідний,
Без тебе щастям розкошує десь,
Як же нестерпно бути непотрібним...
В його очах ховався суму штиль,
Такий, що просто передати важко...
Як страшно не зуміти зберегти,—
І розриватись, мов безкрила пташка...
І світ чужий, і ніби сам не сам,
І вечори незатишні, несрібні...
Яке це щастя тішитись життям
І знати, що комусь ти так потрібний!
©Лілія Булла
18. 11. 2019