***
Ще зранку сяду за перо
На сам про щось погомоніти,
Вже й осінь загляда в вікно,
Себе куди не знаєш діти...
Чи то за справи повсякденні?
Чи к бісу їх, знов за перо?
А дні летять немов скаженні,
Годинник цокає, мов зло...
Літа не стримати на хвильку,
Неублаганно в світ летять
Без жодної на те зупинки:
Сімнадцять, сорок, сімдесят...
То що тут вдієш, як не плачся,
Нам не змінити хід речей,
Моли, щоб кожний день удався,
Сльоза не тронула очей...
Молись на сам в душі тихенько,
Щоб хто не знав про те,не чув,
На поміч клич рідненьку неньку,
Скажи, що любиш, не забув...
То що ми про сумне, вже годі,
Давай про осінь золоту,
Що всі завдячуєм погоді,
Гуляєм в лісі, і в парку...
Буденні клопоти встигаєм
Владнать на дачі і в садку,
Дні дощові відволікаєм,
Вірші десь пишемо в кутку...
І очі п"ють красу природи,
Радіє серце кожну мить,
Поглянь на річки сині води,
На птаха в небі, що летить...
Відчуй гармонію зі світом,
Поніжся лагідним теплом,
Як ніжаться під сонцем квіти
І не вважають осінь злом...
Поглянь, які вони чудові,
Як сяють їхні кольори,
Мов дні весни настали знову
В садах осінньої пори...
***