Коли часом шляхи, винуватці розлуки,
Повертали нарешті у рідне село —
Пригортали мене материнськії руки,
З осторогою, ніжно ласкали чоло.
Ні образи, ні гніву на блудного сина
За такі нерозважливі мандри-роки!
Тільки дещо ховала сумлива сльозина,
Що скотилась в долоню з морщинки щоки.
Я вбирав почуття в безсловесній розмові,
Що відвертим поривом аж душу п’янить!
Стільки радості, щастя, турботи, любові
Дарувалось мені за півкроку, за мить!
Все, що палко бажав, в чому бачив спасіння,
Все, що так закликало на рідний поріг,
Через щире вітання і благословіння
Я отримував з рук як святий оберіг.
Від цілющих дарів я був дійсно багатим,
Натішався життям і спокуси долав…
Як багато я мав! Як багато я втратив!
І як мало до строку цінив, шанував!..
Покотилася доля в тривоги і муки,
Заблукала навік в розмаїтті доріг…
І завмерли уже материнськії руки,
Які я відігріти востаннє не зміг.