"Старість не родить. Спорожніє поле"
– Я розкажу тобі, дитино, про життя,
тепер старе і молодим не годне,
лиш, охання і скарги, ще й ниття…
Все переоране,
та, вже роками сохне.
- Чому не годне?
Бабцю, мудрість в нім,
вона збиралася краплинами й льодами,
щоб потім передати молодим,
вони ж, блукатимуть межи світами.
Шукатимуть «молочні ріки»,
«кисільні береги», гори принад,
здаватиметься їм, що то є ліки
від негараздів, бід, душевних трат.
А хтось, шукатиме, блукаючи в дорозі,
збиваючи не тільки ноги – душі;
в безмежних водах, в лютому морозі,
в пустелях, горах, в небі і на суші…
Терзанням, сумнівами розуму,
в серцЯх,
життям пропащим, в пошуках сумних,
а вами зібрана вся мудрість праотця –
коло спасіння для всіх молодих.
– Дитинонько, що вибереш, коли
питання стане – з ким провести час
на свято?
Стравами накритії столи
у друзів
і в стареньких – нас?
До друзів? Вірно?
То ж бо. Молоді.
Приємні спогади складаємо в копилку,
не шкода часу…
«Вилами в воді» –
згаяти мить, старим віддавши хвильку.
То ж, часто в свято, похилі батьки
на самоті… тихенько вас чекають.
Добре як вдвох.
Життя плете сітки.
Чи вплете в старість пару?
Всі не знають.
Але вони радіють за дітей
і молять в Бога їм щасливу долю,
порядних, добрих, по життю, людей,
відводив біди і лиху недолю.
Так-так, дитино, істина проста –
ми все цінуємо, коли уже втрачаємо.
Пройде пора цікава й золота,
але батьків, із того Світу, не вертаємо.
Де їх поради? Канули в літа.
Залишилася їхня мудрість з ними,
бо молодість – «святая» глупота,
розтратила свій час межи чужими.
А що чужі?
Із року в рік, все інші,
час відриває всіх – дерево голе.
Хоч, виростають нові – кращі, ліпші…
Старість не родить!
Спорожніє поле.
***
– Але, бабусю, ви поруч зі мною,
змалЕчку, слухаю усі мудрі поради,
все пам’ятаю, ношУ із собою –
ваші печалі і любов, і зради…
Усе записую – кожнісінкеє слово,
воно повинне жити у віках,
бо то – цілющий скарб!
а не полова,
нехай лікує рани у серцях.
Я вже доросла, скоро стану мама,
своїх дітей до вас, теж, приведу,
хай і вони навчаються так само,
тут швидкоплинність часу на виду.
– Ти станеш мамою?
Яка велика радість,
моє серденько радо умліває.
– Мою любов, бабусю, вбила заздрість
і моє серце плаче… розриває.
– Що сталося, моя люба дитино,
чого сльоза скотилась по щоці?
Моя ж ти золота, щира людино,
ви така гарна пара. Молодці!
– Злякався милий.
Батьківства злякався.
Залишились з дитиною самі.
Благаннями… нічим не перейнявся.
Я в розпачі!
Лихі настали дні.
Куди іти, до кого прихилитись?
Одна у світі, мов, билина в полі.
Як мені бути?
Як нам далі жити?
Ще молода, а вже не маю долі.
– До чого тут є доля, дитя миле?
Пішов коханий.
Чи життя скінчилось?
В тобі дитина – вона додасть сили,
до тебе щастя на поріг прибилось.
Стоїть і стукає у двері: «Відчини!
Я тут, самотнє, за твоїм порогом.
Ти серце у пітьмі не зачини,
побач мене!
Я – Світло!
Не пхай рогом».
У тебе дві дороги, вибір – твій,
куди іти – до неба?
чи – у прірву?
Дитина – шлях до неба, в гори мрій…
Друга – в жалість до сЕбе!
і – в зневіру.
***
Обидві, я пройшла у повній мірі,
всіма печалями, жалЯми і тугою,
але в шаленім вариві і вирі,
я залишалася, завжди, сама собою.
Здавалося, скінчалися всі сили,
сердечні і фізичні.
Душа вмерла.
Та, як би смерчі земні не крутили,
дитя тримало, всі життєві жорна.
Давало втіху у самотні ночі,
радості світла в темні, смутні дні,
сяяли щастям, через сльози, очі,
удвох на світі… але не одні.
Бог дав дитину – це твоє спасіння!
Йому видніше, що тобі на краще.
Він жне і сіє…
то – Його насіння,
не проросте – твоє життя пропаще.
***
Тепер, з роками, бачиш головніше,
скільки насіння проросло на світ –
одне чи два, чи три, а може більше…
Ти в них! – багач.
Вони! – цей скарб і цвіт.
Нам хочеться для себе ще пожити,
на потім відкладаємо дітей.
Себе, як хочеш, можемо дурити,
але не долю.
Тільки йно – людей.
Доля примхлива, може посміятись
і тимчасове у постійне стане.
Хоч, як насіння буде поливатись,
замре в землі і неба не дістане.
– Але, що люди скажуть, бабцю, мила,
дитинонька без батька вироста,
я тільки думаю і вже стає несила,
страшніше смерті людська простота.
Вона карає всіх – і злих, й безгрішних,
і ранить у самісінькую душу,
не підбирає слів добрих і втішних,
навіть – дитинці.
Я пройти це мушу?
– Люди є злі, але й багато добрих,
яких життя не поробило злими.
Так само, як і трусів, і хоробрих,
так і наповнених любов’ю,
і …пустими…
Ту, пустоту, заповнюють роками,
хто – скарбом,
а хто – брудом та сміттям,
і колеться словами, мов шпильками
той, хто не зміг пройти дорогу з ям.
Не витримаєш – станеш з ними поруч.
Дитину кинеш в пекло безнадії,
а там, все рівно, вчений ти, чи неук,
багатий, бідний – чорні твої мрії.
В серці добро і добре на вустах.
З отрутою – жАлом стає зміїним.
Де б не була, у селах чи в містах…
скрізь боротьба добра зі злом постійним.
В цей брудний світ,
Бог дасть – чисте дитя,
цієї чистоти навчайся в нього,
хай буде прикладом тобі його життя,
ти в її душу не неси земного.
Чистоту ангела, чим? можемо навчити?
Тільки замазати, замазавшись буттям,
не знаємо, що із своїм життям робити,
але беремось керувати немовлям.
Втішаємось словами – виховання,
культура поведінки, етикет…
Шукаємо для Бога оправдання,
бо в кожного у шафі – свій скелет.
Так і живемо, більшість в масках,
завуальованість, в красивій оболонці,
і гинуть ангелята у цих пастках,
провідники – вже заплямовані на сонці.
Це, непорочне, Небесне творіння,
вкидаємо у пекло своїх мрій,
не вистачає, просто, розуміння –
Бог дає Небо! – людині земній.
Цей, Ангел Неба, вже росте в тобі.
Душі твоїй – Небесні ліки,
світла з пітьмою – вічній боротьбі.
Так було, є і буде так повіки.
***
– Ви впевнені, бабусю, Бог зі мною?
Так?
Бо я хочу йти до мрії.
Знаю тепер, я справлюся з собою!
Хоч буде важко, змию думи злії?
8.05.2019 рік